І
Живе тут безтілесний змій(1). У нього
З вітру голова. Ніч під його хвостом,
Відкриті очі дивляться з усіх небес.
Чи це хтось інший вибрався з яйця (2),
Чи інші образи в кінці печери (3),
Чи інша безтілесність його тіла?
Живе тут безтілесний змій. Ось гніздо -
Ці пагорби, поля, барвисті далі
І сосни над і вздовж, і біля моря.
Ця форма, поглинаюча безформність,(4)
При зміні шкіри зникнення і спалах,
І тіло змія мерехтить без шкіри.
Це ява висоти, в її основі
Ці виблиски, що полюсів сягають
Опівночі, ось там шукайте змія,
В іншім гнізді володар лабіринту
З повітря й тіла, форми і зображень,
Неублаганно володіє щастям.
Це його трута: вірити не можна
Йому (5). Ці роздуми у папороті,
Ці порухи, щоб відчувати сонце,
Не переконливі. Ми помічали
Чорний бісер в скелі, тварину в плямах,
Рух трав, як індіанець на галяві.
ІІ
Ідея, прощавай...(6) Стоїть хатина,
На березі, безлюдна. Вона біла,
Як прийнято, чи відповідно темі
Попередників, чи внаслідок ходи
Безмежності. Вдовж стінки білі квіти,
Злегка засохлі (7), своєрідні міти
Як намір пам'яті згадати - білий
Тут був, або якийсь торішній інший,
Або не білий, давній з надвечір'я,
Нудний, холодний, як зимова хмара,
Як зимнє небо, з краю і до краю.
Пісок долини переносить вітер (8).
Тут, бути видимим і бути білим,
Вагомо білим бути, завершальна
Вправа екстремальної активності...
Кінець сезону. Вітер студить берег.
Все довші й довші лінії, безлюдно,
Пітьма згущається, але не впала,
І білизна тьмянішає на стінці.
Ступає чоловік наосліп по піску.
Він дивиться, як наростають зміни
На півночі, її холодний виблиск,
Червоно-сині сполохи, полярний
Зелений пломінь, крига, і самотність.
III
Ідея, прощавай... Обличчя материнське,(9)
Натхнення для поеми, яке заповнює
Кімнату. Тут вони разом, тут її тепло.
Ніякого передчування снів майбутніх.
Вже вечір. В домі вечір, напіврозсіяний,
Наполовину недоступний розумінню,
Зіркова тиша. Мати, яку забрали ті,
Які дають прозорість нинішньому світу.
Її дар ніжності для тих, у кому ніжність.
І все ж вона також туманна, розсіяна.
Вона дає прозорість. І вона старіє.
Намисто - видимість, але не поцілунок.
Її ласкаві руки - рух, але не дотик. (10)
Руйнується будинок, і згорають книги.
Їм буде затишно у прихистку уяви
В будинку - де і уява, і вони, і час
Укупі, всі укупі. Ця бореальна ніч
Морозною здається, наблизившись до них,
До матері, що зараз розсіюється сном,
І як говорить на добраніч, на добраніч. (11)
Вгорі світитимуться вікна, не кімната.
Розвіє вітер свою вітряну величність
Навкруг, постукає немов прикладом в двері.
Накаже вітер їм неублаганним співом.
IV
Ідея, прощавай... Ніколи ні знищення,
Ні небуття не остаточні. Батько сидить (12)
У космосі, будь-де сидить, з суворим видом,
Як той, могутній, з прозорливими очима.
Він каже ні на ні і так на так. І так
На ні; сказавши так він каже прощавайте.
Він визначає співрозмірну швидкість зміни.
Він з неба в небо перестрибне щонайшвидше,
Коли злі ангели стрибають з неба в пекло.
Та зараз він сидить удень в зеленій тиші.
Ввібравши швидкість простору, перелітає
Від хмар в безхмарря, і з безхмарря до чулого
В польоті ока й вуха, там найвище око
І найнижче вухо, глибинне вухо, чує
Вечорами , все явлене, доки сприймає
Свої прелюдії містичні особисті, (13)
До миті, коли очі ангела помітять,
Що в своїх масках наближаються актори.
Сидить серед вогню володар, о володар,
І все ж у просторі і нерухомо, і все ж
Завжди мінливе свічення все яскравіше,
Бездонне, і все ж король і все ж корона, глянь
На цей реальний трон. Яке тут товариство,
У масках, чи це хор його із голим вітром?
V
Скликає мати людство в дім до свого столу, (14)
Приводить батько казкарів і музикантів,
Які мовчать багато, музика казкова.
Веде сам батько негритянок танцювати
Серед дітей, ніби яскраві виникають
Візерунки, у танці визріває форма.
Їм музиканти грають зманливі мотиви,
Захоплюють простим дін-доном інструментів.
Сміються діти, брязкають бляшанки часу.
Ось батько добуває конкурси з повітря,
На театральній сцені краєвиди лісу,
Й завіса схожа на наївну яву мрії.
Вражають музиканти підсвідомим віршем.
Свої стада, що розбрелись, збирає батько,
Варварська мова, рабство, боязливий видих
З грудей, його сурми слухняний дотик. Тоді
Це Шатійон (15), або щось інше приємне нам.
Ми опинилися серед сум'яття свята.
Якого свята? Це безладні гультіпаки?
Госпітальєри це? Звіроподібні гості?
Повторюють трагедію ці музиканти,
Вона складається із цього а-даб, а-даб:
Чи слів немає говорити? Немає гри. (16)
Чи не те ж саме роблять люди, присутні тут.
VI
Театр цей, який крізь хмари випливає,(17)
Сам хмара чи туманна скеля, наче з моря
Хвиля за хвилею накочуються гори
Крізь хвилі світла. Перевтілюються в хмари
Щоб знову хмари виникали, бездієво,
Змінюють колір нескінченно пори року.
Без зиску марнотратять в змінах самих себе,
Зміняють жовте світло золотим, золото -
Елементами опалу, вогненні втіхи
Розбризкуються широко, бо люблять пишність
І розкіш насолод величного простору
Потоки бездієвих хмар крізь форми напів-
Задумані. Театр повен польотів птиць,
Клин дикий, як з вулкану дим, пальмововидний,
Зникаючий, як павутина, в коридорі
Чи грандіозний портик. Ось Капітолій,
З'являється, можливо, щоб щойно виникши,
Розтанути. (18) Розв'язку треба відмінити...
Ніщо те, шо не міститься в самій людині,
Ніщо, доки воно не назване на ймення
Й не знищене. Він відкриває двері дому
Вогню. Дослідник однієї свічки бачить (19)
Полярне сяйво спалахує на контурах
Всього, що є у ньому. Його проймає страх.
VII
Чи плід уяви той, який сидить на троні, (20)
Як добрий так і невблаганний, як праведний
Так і неправдивий, який спиняє влітку
Фантазії зими? Коли вмирає листя,
На півночі своє займає місце, стрибок,
І звитий, осяйно кришталевий, сідає
У ніч найвищу? Чи прикрашає небеса
І провіщає білим початок чорного,
Його потоком навіть гасяться планети,
Навіть земні, навіть уявлені зі снігу,
Крім виняткових, необхідних для величі
Небес, як то корона й алмазна кабала?
Крізь нас стрибає він, крізь наші небеса,
Одну за одною планети наші гасить,
Зникає все, де ми були, на що дивились,
Де зналися і дбали один про одного,
Тремтливий залишок, холодний і забутий,
Лиш виняток корона й містична кабала.(21)
Він не наважиться у небуття стрибати.
Змінитись має все від доль до витребеньок.
Отож, потік трагедій, і його скрижалі,
І форма, і громаддя скорбний рух шукають
Щось здатне знищити його, і з ним, можливо,
Під небом місячним безжурне спілкування.
VIII
Завжди можливо бути часу невинності. (22)
Можливо їй немає місця. Чи час не той,
Якщо не в часі справа і якщо не в місці,
Існуючий, самотній, у своїй ідеї,
Для сприйняття трагедії не менш реальний,
Для мудрого прадавнього філософа,
Існує або може бути час невинності
Як чистий принцип. Його природа - це кінець,
Що може бути, та не буде, атрибутом,
Що викликає жаль нещасної людини,
Як книга на ніч, гарна, але не правдива,
Як книга про буття красиве і правдиве.
Це як ефірне щось, яке існує майже
Як твердження, але чей час існує, він є,
Існує, його видно, він є, він є, він є.
Отож, це сяйво тут не є закляттям світла,
Чи віщуванням з хмари, але невинністю.
Невинністю землі, а не фальшивим знаком
Чи символом злобливості. Що ми причетні,
Ми засинали наче діти в їх святості,
Наче, прокинувшись, ми в тиші сну лежали,
Наче в пітьмі співала нам невинна мати
В кімнаті під акордеон, заледве чутно,
Творила місце й час, в якому ми дихали...
IX
І думали про себе — ідіомою
Про працю, ідіомою невинності(23)
Землі, не загадками про гріховні сни.
Ми цілий день були як данці в Данії,
Знайомі один з одним, щирі земляки,
Для кого день прийдешній тижня дивом був
Дивнішим за неділю. Думок подібність
Зробила нас братами в цьому домі, тут,
Де побратимами були, ми тут росли,
Як на медових сотах годувалися.
Жили у цім театрі - засинали в нім.
Це усвідомлена невідворотність доль -
Це місце зустрічі, куди прийшла вона,
Буде її прихід свободою для двох,
Всамітненістю, що на двох поділиться.
Нас двох повісять на деревах навесні?
Буде нещастям ця невідворотність доль:
Дерева й ноги голі, вітер - гостра сіль?
Зорі вдягнуть свої блискучі пояси.
Вони закутаються в осяйні плащі,
Прощальне убрання величних тіней.
Можливо прийде завтра звичними словами,
Майже частиною невинності, майже
Щонайніжнішим, найправдивішим кінцем.
X
Нещасні люди у щасливім світі (24)
Назви, равине, розрізни ці фази.
Нещасні люди у нещаснім світі -
Багато тут у дзеркалах нещастя.
Щасливі люди у нещаснім світі -
Це неможливо. Що перебирати
Здобуток мови емоційне ікло.
Щасливі люди у щасливім світі -
Блазенському! Бал, опера і бар.
Вернись туди, де і коли початок:
Нещасні люди у щасливім світі.
Давай, озвуч врочисто тайне слово.
Зачитувати зібранню, сьогодні
Заради завтра, це, таке надмірне,
Складне переплетіння спектрів сфери,
Знайди баланс щоб утворити ціле,
Найголовніший і постійний геній
Здійснення задумів, малих, великих.
Він розуміє цих нещасних цілість,
Здійсненність долі, здійснення удачі,
Ніби прожив життя, щоб пізнавати,
У домі відьми, а не в тиші раю,
Торг вітром і погодою, і сяйвом
Як взимку спалах літньої соломи.
(1) "Живе тут безтілесний змій". Стівенс звертається до образу змія, представленого в міфах про творення майже в усіх міфологіях світу. Його змій охоплює весь космос: згорнутий кільцями, він символізує циклічність усього; обвиваючий космічне яйце, дерево чи щось інше, пробуджує життєву енергію; оберігає таємницю народження і смерті; він символ прихованої сили як творчої, так і руйнівної.
(2) "Чи це хтось інший вибрався з яйця..." - уява не здатна забезпечити емпіричну достовірність образу змія. Розум дистанціюється як від видимих фактів, так і від відчуття, що вони відображають реальність.
(3) "образи в кінці печери" - відома алегорія, використана Платоном у 7 книзі діалогу "Держава" для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається основою платонізму і об'єктивного ідеалізму. За Платоном печера уособлює чуттєвий світ, в якому живуть люди. Подібно затворникам в печері, вони гадають, що своїми органами чуття пізнають істинну реальність. Але це ілюзія. Про істинний світ речей вони можуть судити за тінями на стінках печери. Філософ може мати більш повне уявлення про світ ідей, задаючи запитання і знаходячи відповіді. Однак зробити ці знання здобутком суспільства неможливо: натовп не здатен збавитися від ілюзій щоденного сприйняття.
(4) "Ця форма, поглинаюча безформність" свідчення того, що уява упорядковує і поглинає аморфну реальність, яка, у свою чергу, формується уявою, усвідомленням
(5) "Це його трута: вірити не можна/ Йому" - нещасні люди смакують гіркоту своїх думок у своїх тілах. Аналогії змія та людини, гіркої отрути та думки зведені до символу зі змієм, як даністю, та людським розумом, як можливістю. Отрута змії та гірка думка людини зливаються й стають отрутою скептицизму, який заперечує загробне життя в раю.
(6) "Ідея, прощавай..." відкриває три пісні "Полярних сяйв осені". Ідеї існують лише суб’єктивно, і ці "прощавай", здається, стосуються трьох задуманих представників людства: "я", матері й батька. Вони свідомо звільняють займане ними місце, а отже, прощаються з самим життям.
(7) "...білі квіти, Злегка засохлі". Білий - колір хатини на березі; він може бути перейнятою звичкою предків або наслідком вицвітання барв з плином часу. Засохлі квіти біля стіни - це залишки життя, повного почуттів, можливо, очікування певної постійності білого, який відрізняється від свіжості цвітіння. Зловісна білизна перетворюється на порожнечу, створену власною уявою.
(8) "Пісок долини переносить вітер" - метафоричне зображення плину часу, натяк на рух піску в пісочному годиннику.
(9) "Обличчя материнське" - риторика Стівенса викликає взаємність ніжності між вчинками матері та емоціями тих, хто її пам’ятає. Впевненість у безпечному перебуванні вдома у світі є оманливою. Пам’ять — це абстракція минулого, мати безпорадна перед потоком часу. Вона вже тільки спогад про те, що станеться, про тих, хто був разом у кімнаті.
(10) "Її ласкаві руки - рух, але не дотик" - образ матері живий в уяві, але не в реальності.
(11) "І як говорить на добраніч, на добраніч" - алюзія на слова Офелії: "Але ніяк не вгамую сліз, згадавши, що його покладено в землю холодну. Мій брат мусить дізнатись про це, – отож дякую вам за добру пораду. Де ж моя карета? На добраніч, вельможні пані, на добраніч, добрі пані. Добраніч, добраніч" (Вільям Шекспір "Гамлет", Дія 4, сцена 5, переклад Освальда Бургардта). За цим прощанням слідує смерть.
(12) "Батько сидить /У космосі" Архетипічний батько чує найнижчим вухом надприродні прелюдії, найвищим оком бачить акторів, надприродних істот у масках.
(13) "прелюдії містичні особисті" - тут слово "прелюдії" набуває зловісного значення, неочевидного в першому значенні музичного терміну: адже "прелюдія" вказує на те, що вона йде попереду, і тут вона набуває значення хорового співу про надію проти смерті як абсолюту , навіть тоді як плин часу реальності запевняє голосом вітру, що всі повинні загинути
(14) "Скликає мати людство в дім до свого столу" - мати-земля, запрошує людей в дім до свого столу, щоб задовольнити фізичні потреби земної людини, батько постає в образі того, хто милостиво дарує розваги. Вигадка уяви створює всі витвори мистецтва, театру, карнавалів, ярмарків, церемоній, навіть у первісних народів, навіть ігри дітей. Все це гра випадковості.
(15) Шатійон (Chatillon) - французьке слово, яке стосується спільноти чи дому, тут використане для опису варварського свята.
(16) "Немає гри" - все відбувається випадково, реальність, у якій ми живемо, не має плану. Свято завершується словами: "Немає гри".
(17) "Театр цей, який крізь хмари випливає" - алюзія на відомий вислів "Так, світ — театр, / Де всі чоловіки й жінки - актори./ Тут кожному приписаний свій вихід,/ І не одну з них кожне грає роль". (Вільям Шекспір "Як вам це сподобається" Дія 2, сцена 7, переклад О.Мокровольського) Далі слідує серія яскравих описів театру, творцем якого виступає людина.
(18) "Ось Капітолій,/ З'являється, можливо, щоб щойно виникши,/Розтанути" - Тут, знову малюнок неба як розуму, хмар як думок, що пливуть там. Описуючи мислення, Стівенс, міг мати на увазі рух хмар: «В основі такого роду речей лежить дрейф ідей» (Letters of Wallace Stevens, To Bernard Heringman, P.636).
(19) "Дослідник однієї свічки бачить/ Полярне сяйво спалахує на контурах/ Всього, що є у ньому. Його проймає страх." - вогню свічки уяви спостерігача протиставляється полярне сяйво. Відбувається усвідомлення символічного північного сяйва як ознаки згасання вогника його єдиної свічки.
(20) "Чи плід уяви той, який сидить на троні" - "Ідея Бога є продуктом уяви. Ми більше не думаємо, що Бог був, а що був уявленим. Ідея чистої поезії, сутнісної уяви, як найвища мета поета, видається, принаймні потенційно, такою ж великою, як ідея Бога, і, якщо вже на те пішло, більшою, якщо ідея Бога є лише одним з продуктів уяви.". (Letters of Wallace Stevens, To Hi Simons, P.369)
(21) Кабала — стародавнє вчення, хоча сама назва "кабала" - середньовічна. В Талмуді термін "кабала" часто використовується для позначення пророчих книг. Згідно з кабалою, Всесвітом правлять кілька божеств різного вигляду і сили, породжених Першопричиною. Ця Першопричина породила спочатку бога чоловічої статі, що іменується "Батьком" або "Мудрістю", а потім богиню "Матір" або "Знання". Кабала Стівенса особлива - вона зроблена з одного із найтвердіших і найяскравіших матеріалів на землі: алмазу.
(22) "Завжди можливо бути часу невинності" - заява про невинність не може не викликати спогади про те, що колись зробив змій. Він став причиною вигнання з раю, але також дав можливість глибокого співчуття, необхідність праці на землі, яка стала історичною сценою. Бажання одночасно невинності та співчуття в християнській міфології приходить лише після гріхопадіння.
(23) "І думали про себе — ідіомою/ Про працю, ідіомою невинності(23)" "У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий (Біблія "Буття", 3, 19, переклад Івана Огієнка). Дев'ята пісня поеми бажає одночасно невинності та соціальності співчуття, яке в християнській міфології приходить лише після гріхопадіння. Стівенс намагається використати мову як інструмент для створення нової віри. Необхідним в ній має бути відчуття спільної долі і місця на землі, яке зазвичай створюється міфологією та релігією. У міфопоезії Стівенса створюється час і місце, в якому ми дихаємо. Стівенс намагається описати світ як невинний, вільний від таких понять, як християнська доктрина людської зіпсованості, яка проголошує, що всі люди, навіть уся земля, починають життя у стані моральності та духовної зневаги. Натомість він стверджує, що все існуюче починається не як несправедливість і не як зло, а зі стану невинності.
(24) "Нещасні люди у щасливім світі" - Стівенс ніби підсумовує життєвий цикл людини, починаючи з "нещасні людей у щасливім світі", невинних серед жахів світу. Далі "нещасні люди в нещасливім світі", розчаровані світом, який відкривають, потім "щасливі люди в нещасливім світі", які живуть у стані заперечення світу, за якими йдуть "щасливі люди у щасливім світі" з відвідування балів і барів. І, нарешті, знову "нещасні люди у щасливім світі" в старості, повертаються до стану невинної юності. Коли спалахує полярне сяйво, час готуватися до смерті.
Wallace Stevens The Auroras of Autumn
This is where the serpent lives, the bodiless.
His head is air. Beneath his tip at night
Eyes open and fix on us in every sky.
Or is this another wriggling out of the egg,
Another image at the end of the cave,
Another bodiless for the body's slough?
This is where the serpent lives. This is his nest,
These fields, these hills, these tinted distances,
And the pines above and along and beside the sea.
This is form gulping after formlessness,
Skin flashing to wished-for disappearances
And the serpent body flashing without the skin.
This is the height emerging and its base
These lights may finally attain a pole
In the midmost midnight and find the serpent there,
In another nest, the master of the maze
Of body and air and forms and images,
Relentlessly in possession of happiness.
This is his poison: that we should disbelieve
Even that. His meditations in the ferns,
When he moved so slightly to make sure of sun,
Made us no less as sure. We saw in his head,
Black beaded on the rock, the flecked animal,
The moving grass, the Indian in his glade.
II
Farewell to an idea . . . A cabin stands,
Deserted, on a beach. It is white,
As by a custom or according to
An ancestral theme or as a consequence
Of an infinite course. The flowers against the wall
Are white, a little dried, a kind of mark
Reminding, trying to remind, of a white
That was different, something else, last year
Or before, not the white of an aging afternoon,
Whether fresher or duller, whether of winter cloud
Or of winter sky, from horizon to horizon.
The wind is blowing the sand across the floor.
Here, being visible is being white,
Is being of the solid of white, the accomplishment
Of an extremist in an exercise . . .
The season changes. A cold wind chills the beach.
The long lines of it grow longer, emptier,
A darkness gathers though it does not fall
And the whiteness grows less vivid on the wall.
The man who is walking turns blankly on the sand.
He observes how the north is always enlarging the change,
With its frigid brilliances, its blue-red sweeps
And gusts of great enkindlings, its polar green,
The color of ice and fire and solitude.
III
Farewell to an idea . . . The mother's face,
The purpose of the poem, fills the room.
They are together, here, and it is warm,
With none of the prescience of oncoming dreams.
It is evening. The house is evening, half dissolved.
Only the half they can never possess remains,
Still-starred. It is the mother they possess,
Who gives transparence to their present peace.
She makes that gentler that can gentle be.
And yet she too is dissolved, she is destroyed.
She gives transparence. But she has grown old.
The necklace is a carving not a kiss.
The soft hands are a motion not a touch.
The house will crumble and the books will burn.
They are at ease in a shelter of the mind
And the house is of the mind and they and time,
Together, all together. Boreal night
Will look like frost as it approaches them
And to the mother as she falls asleep
And as they say good-night, good-night. Upstairs
The windows will be lighted, not the rooms.
A wind will spread its windy grandeurs round
And knock like a rifle-butt against the door.
The wind will command them with invincible sound.
IV
Farewell to an idea . . . The cancellings,
The negations are never final. The father sits
In space, wherever he sits, of bleak regard,
As one that is strong in the bushes of his eyes.
He says no to no and yes to yes. He says yes
To no; and in saying yes he says farewell.
He measures the velocities of change.
He leaps from heaven to heaven more rapidly
Than bad angels leap from heaven to hell in flames.
But now he sits in quiet and green-a-day.
He assumes the great speeds of space and flutters them
From cloud to cloudless, cloudless to keen clear
In flights of eye and ear, the highest eye
And the lowest ear, the deep ear that discerns,
At evening, things that attend it until it hears
The supernatural preludes of its own,
At the moment when the angelic eye defines
Its actors approaching, in company, in their masks.
Master O master seated by the fire
And yet in space and motionless and yet
Of motion the ever-brightening origin,
Profound, and yet the king and yet the crown,
Look at this present throne. What company,
In masks, can choir it with the naked wind?
V
The mother invites humanity to her house
And table. The father fetches tellers of tales
And musicians who mute much, muse much, on the tales.
The father fetches negresses to dance,
Among the children, like curious ripenesses
Of pattern in the dance's ripening.
For these the musicians make insidious tones,
Clawing the sing-song of their instruments.
The children laugh and jangle a tinny time.
The father fetches pageants out of air,
Scenes of the theatre, vistas and blocks of woods
And curtains like a naive pretence of sleep.
Among these the musicians strike the instinctive poem.
The father fetches his unherded herds,
Of barbarous tongue, slavered and panting halves
Of breath, obedient to his trumpet's touch.
This then is Chatillon or as you please.
We stand in the tumult of a festival.
What festival? This loud, disordered mooch?
These hospitaliers? These brute-like guests?
These musicians dubbing at a tragedy,
A-dub, a-dub, which is made up of this:
That there are no lines to speak? There is no play.
Or, the persons act one merely by being here.
VI
It is a theatre floating through the clouds,
Itself a cloud, although of misted rock
And mountains running like water, wave on wave,
Through waves of light. It is of cloud transformed
To cloud transformed again, idly, the way
A season changes color to no end,
Except the lavishing of itself in change,
As light changes yellow into gold and gold
To its opal elements and fire's delight,
Splashed wide-wise because it likes magnificence
And the solemn pleasures of magnificent space
The cloud drifts idly through half-thought-of forms.
The theatre is filled with flying birds,
Wild wedges, as of a volcano's smoke, palm-eyed
And vanishing, a web in a corridor
Or massive portico. A capitol,
It may be, is emerging or has just
Collapsed. The denouement has to be postponed . . .
This is nothing until in a single man contained,
Nothing until this named thing nameless is
And is destroyed. He opens the door of his house
On flames. The scholar of one candle sees
An Arctic effulgence flaring on the frame
Of everything he is. And he feels afraid.
VII
Is there an imagination that sits enthroned
As grim as it is benevolent, the just
And the unjust, which in the midst of summer stops
To imagine winter? When the leaves are dead,
Does it take its place in the north and enfold itself,
Goat-leaper, crystalled and luminous, sitting
In highest night? And do these heavens adorn
And proclaim it, the white creator of black, jetted
By extinguishings, even of planets as may be,
Even of earth, even of sight, in snow,
Except as needed by way of majesty,
In the sky, as crown and diamond cabala?
It leaps through us, through all our heavens leaps,
Extinguishing our planets, one by one,
Leaving, of where we were and looked, of where
We knew each other and of each other thought,
A shivering residue, chilled and foregone,
Except for that crown and mystical cabala.
But it dare not leap by chance in its own dark.
It must change from destiny to slight caprice.
And thus its jetted tragedy, its stele
And shape and mournful making move to find
What must unmake it and, at last, what can,
Say, a flippant communication under the moon.
VIII
There may be always a time of innocence.
There is never a place. Or if there is no time,
If it is not a thing of time, nor of place,
Existing in the idea of it, alone,
In the sense against calamity, it is not
Less real. For the oldest and coldest philosopher,
There is or may be a time of innocence
As pure principle. Its nature is its end,
That it should be, and yet not be, a thing
That pinches the pity of the pitiful man,
Like a book at evening beautiful but untrue,
Like a book on rising beautiful and true.
It is like a thing of ether that exists
Almost as predicate. But it exists,
It exists, it is visible, it is, it is.
So, then, these lights are not a spell of light,
A saying out of a cloud, but innocence.
An innocence of the earth and no false sign
Or symbol of malice. That we partake thereof,
Lie down like children in this holiness,
As if, awake, we lay in the quiet of sleep,
As if the innocent mother sang in the dark
Of the room and on an accordion, half-heard,
Created the time and place in which we breathed . . .
IX
And of each other thought—in the idiom
Of the work, in the idiom of an innocent earth,
Not of the enigma of the guilty dream.
We were as Danes in Denmark all day long
And knew each other well, hale-hearted landsmen,
For whom the outlandish was another day
Of the week, queerer than Sunday. We thought alike
And that made brothers of us in a home
In which we fed on being brothers, fed
And fattened as on a decorous honeycomb.
This drama that we live—We lay sticky with sleep.
This sense of the activity of fate—
The rendezvous, when she came alone,
By her coming became a freedom of the two,
An isolation which only the two could share.
Shall we be found hanging in the trees next spring?
Of what disaster in this the imminence:
Bare limbs, bare trees and a wind as sharp as salt?
The stars are putting on their glittering belts.
They throw around their shoulders cloaks that flash
Like a great shadow's last embellishment.
It may come tomorrow in the simplest word,
Almost as part of innocence, almost,
Almost as the tenderest and the truest part.
X
An unhappy people in a happy world—
Read, rabbi, the phases of this difference.
An unhappy people in an unhappy world—
Here are too many mirrors for misery.
A happy people in an unhappy world—
It cannot be. There's nothing there to roll
On the expressive tongue, the finding fang.
A happy people in a happy world—
Buffo! A ball, an opera, a bar.
Turn back to where we were when we began:
An unhappy people in a happy world.
Now, solemnize the secretive syllables.
Read to the congregation, for today
And for tomorrow, this extremity,
This contrivance of the spectre of the spheres,
Contriving balance to contrive a whole,
The vital, the never-failing genius,
Fulfilling his meditations, great and small.
In these unhappy he meditates a whole,
The full of fortune and the full of fate,
As if he lived all lives, that he might know,
In hall harridan, not hushful paradise,
To a haggling of wind and weather, by these lights
Like a blaze of summer straw, in winter's nick.
ID:
1022715
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.09.2024 00:01:09
© дата внесення змiн: 22.09.2024 00:01:09
автор: Зоя Бідило
Вкажіть причину вашої скарги
|
