А літечку сказала: - Прощавай!
Ген відпливло за обрії крилаті…
Я дякую йому за літній рай,
За цю науку – гріти і сіЯти.
За неповторність кожної доби
У пору достигання винограду,
За незворотність літньої плавби
Від червня - в тишу стомленого саду…
Доспіла осінь стала на порі:
Калина червоніє – до весілля;
Вже викопали пізні картоплі,
Барвіють квіти, в’яне буйне зілля.
Ця ностальгія вересневих днів,
Пташиних зграй прощальнії привіти…
Із літніх гроз і молодих громів
Крокую в тишу бабиного літа…
