Ця історія - спогад про другу Світову війну минулого століття...
Моє рідне село від німецько - фашистської навали визволяли двічі.
Після першого звільнення наша хата уціліла. Якось мама з наймолодшою донькою Галинкою пішла до сусідів, наказавши нам з братом з хати не виходити,
бо це небезпечно. Та хіба можуть діти чорирьох - п"яти років довго усидіти в будинку? Отож і ми з братом трохи побувши в хаті, тихенько вийшли на подвір"я. Роззирнулися, зайшли до комори, пошукали в ній щось їстівне, та нічого не знайшовши, взяли якісь торби, знову вийшли на подвір"я, поглянули на сусідський будинок, де на той час перебувала мама з сестрою, та й тихцем пішли на вулицю. Там знову роззирнулися, кругом було тихо й спокійно, то ото ми й почвалали своєю довжелезною, на наш погляд, вулицею. Людей на вулиці не було. Лише будинки наче аж якось докірливо дивилися на нас непослухів своїми підсліпуватими вікнами. Неспішно дійшли до краю вулиці, уважно розглянули все навколо, а коли вгледіли кукурудзяне поле, не змовляючись, та пригинаючись,щоб зайві очі не вгледіли наші невеличкі худорляві постаті, пірнули у кукурудзяне поле. Помацали руками кілька стебел...Матінко, та на них же ще й качани вціліли! Рвучко стали їх ламати і складати у свої торбини. От мама нас похвалить, думали ми.
Захопившись несподіваною здобиччю, ми не помітили як хтось підійшов ззаду і схопив спочатку мене, а потім і брата, і не кажучи ні слова кудись нас потягнув. Я насилу підняла голову і побачила, що це був солдат. Обличчя в нього було дуже сердите. Одною рукою він тягнув Василька, а другою мене, а ми тягли свої торби з качанами кукурудзи.
І солдат, і ми мовчали. Ми від переляку, а солдат з якоїсь не зрозумілоюї нам причини. Солдат тягнув нас, а потім зіпхнув у якийст рів. Пізніше ми зрозуміли, що то був окоп. До нас підійшли інші солдати.
-- І куди ж це вас понесло, чортинята? - закричав той, що притяг нас в окоп, --Там же поле заміноване, а за ним фашисти. Взяли б вони вас на приціл і лишилися б від вас тільки ріжки та ніжки!
--Та й на міні могли б підірватися! - додав інший. Ми ж мовчали, як партизани. А що скажеш у виправдання? А що ще дома буде?..
А в цей час заскрекотів кулемет. "Розтривожили ви їх, тепер почнеться!"- додав інший. Та кулемет скоро затих. Двоє солдатів підхопили наші торбини, й, пригинаючись понесли їх аж до нашої вулиці, а ми плентались за ними, опустивши голови. "Щоб духу вашого тут більш не було!"- сказав солдат.
Ми донесли додому свою здобич. Мама і Галинка уже були дома. Ох і дісталося ж нам від мами на "горіхи"... Та все ж з нашою допомогою мама полузала, та підсушила ту кукурудзу, натовкла її у ступі, і оладків напекла, і каші наварила.
А згодом до села знову повернулися фашисти. Про їх появу сказало й мінне кукурудзяне поле, котре пожалало нас, напівголодних малюків. Та про це вже буде інша розповідь...
Яким же гірким було Ваше дитинство, Валечко, і на старість ще довелося сьорбнути горя від війни!
