Співає Осінь колискову листям наостанок.
У вічний сон, у небуття вони уже впадають.
Сумна та пісня, навіть сльози навертає.
Дерева в розпачі, бо красота їх покидає.
Вони вже встигли звикнути до убрання.
Таке своє, немов би рідне, листя стало.
Навіщо розлучатись? Біль пече різка.
Їм гі֜лками тепер, до нього не дістати.
Не зрозуміти та не усвідомити той факт,
Що кожен рік вони втрачають дороге,
Таке вже цінне, до якого звикли так,
Щоб через час укритись знову у нове…
Нове кохання… А чи буде щасливі֜шим?
Адже у серці зачаїтись може назавжди
Той милий образ, без якого тяжко жити.
З ким би не був, а відчуваєш: загубився ти.
Бо не зберіг кохання, відпустив від себе.
В інших очах шукаєш його знов і знов.
Сумна ця пісня, звуки линуть десь, у небо,
Навіює душі самотність, хоч і будеш вдвох.
