Роздуми. Про вічне і про ніщо. Про речі які залишились у минулому житті, себто запаковані під шаром стресу, страху та злості і у теперішніх умовах їм не знайшлось місця навіть у тривожній торбині.
Виникає питання: а навіщо мозок генерує усі ці “непотрібні” думки. Він хоче чкурнути від суворої реальності чи йому остогидла сіра буденність яка супроводжується лишень втомою у всіх сенсах цього слова? Можливо він хапається за минуле життя, якого на жаль уже не буде? Пустота. Темрява. Навіть сніжинки завмерли у повітрі. Лишень у вікні бачу своє рухоме відображення. Дві протилежності з однаковою зовнішністю. Минуле і майбутнє. Людина з темним обличчям і людина без обличчя. Людина в теплі і людина в холоді.
Чи відчуваю я це тепло? - Ні, так як мозок підказує що лишень холод загартовує тіло і дух.
Чи відчуваю я холод? - Також ні.
Так де ж тоді я?
Можливо Я - це скло, яке і показує це відображення. Кожному своє відображення. Устами хочу прошепотіти свою молитву, та силует навпроти одразу перекрикує німим криком. Змарніле лице навпроти просить допомогти, та скло не передає цього прохання. Воно трансформує його в тишу.
Тишу з якою потрібно обережно поводитись.
Тишу яка красномовніша за всі прохання.
Відображення віддаляється і ховається у темряву. Темряву яка сховає все. Від усіх.
До наступної зустрічі, скло!
