« Cogito ergo sum...»
Декарт
І
Живу щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
і це працює у часи війни,
хоча у серці діє як заноза.
ІІ
Коли не спиться, згадую усіх,
кого не затуманили минулі
літа розлуки, може, ще живих,
що і мене, гадаю, не забули.
І я душею відчуваю тих,
що думають: небесні караули
односельчан, ровесників, кубіт,
що розлетілись, хто куди, і міт
не залишили на путі у лету,
куди іще заказано поету
явитися із неземних орбіт
моєї войовничої планети.
ІІІ
Та думаю-гадаю, що живу,
тому що уві сні, але побачу,
як засіває ниву наяву
розумний українець неледачий.
Надійно прикипілих до землі,
лишилося, напевне, одиниці...
проходять чередою їхні лиця,
скупі на щастя, щедрі на жалі
і спраглі на слова... як журавлі
злітаються до чистої криниці.
