Хмаровиння цупке́ даленіє й маліє в очах,
Йде за обрій, лишаючи о́болок сліду.
Крізь віконні зіниці, які у доще́вих сльозах,
Споглядаю картину злиденного світу.
На похмурому тлі під вікном витинається пас
Квітника, що від сну прокидається наспіх,
Вибухаючи першими квітами, збуджує час,
Де в зопрілому ли́стю прищу́лився га́спид.
А ліворуч оголений сад у цнотливому сні –
Потребує ретельної впору обрізки,
Аби знов спалахнути смарагдом зела́ навесні,
Що нам трохи розслабить напружені мізки.
Вже долоні стужи́лися спо́вна за ґрунтом пухким,
Тим, що живить нам внутрішню кві́тчану сутність.
І яким би теперішній яв не здавався лихим,
Всі сентенції в ньому напівабсолютні.
12.02.2024
–––––––––––––––
Картинка з інтернету
–––––––––––––––
