Намистинкою барвінкового цвіту,
Пурпуровим променем зими,
Спогадом нескошеного літа,
Ти в мої зіниці зазирни.
На узліссі я колись стояла,
І грозою пахли пелюстки,
Трав'яного диво – покривала,
Що торкалось подихом руки.
Пам’ятаю мить я ту чудово,
Мить свободи, єдності, краси.
Та не було крапельки - любові,
Що попала у твої сліди.
Я не знаю, скільки слів душевних,
Ще звільняться від мого пера,
Скільки ще годин пройде вечірніх,
Коли серце віршем замира.
І ім'я, заховане від мене
Блискавка напише на корі,
Древнього, напівсухого клену,
Що росте на кам'яній горі...
Знати б тільки, які в тебе очі:
Як зелена моря глибина?
Як блакитна із волошок постіль?
Чи як чорна кава запашна?
Знати б те, коли тебе зустріну...
Ні, не треба, я б так не змогла.
Розтягну до вічності хвилину,
Байдуже, чи з кимось, чи одна.
І не треба каверзних куплетів,
Розуміння в поглядах, і слів,
Що пропхають свої гострі ребра
В ефемерну сферу почуттів.
Якось на узліссі я стояла,
Увібравши в душу цілий світ,
Я жду досі, як тоді чекала,
Біля теплих сонячних воріт...
ID:
140933
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 10.08.2009 23:06:02
© дата внесення змiн: 10.08.2009 23:06:02
автор: Парчевська Ольга
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже гарний вірш!!! 
