Чомусь усе минає, наче з вітром,
Проноситься із хмарами й піском.
Торкається так легко та помітно
Своїм тонким мережаним крилом.
Усе проходить: радощі й печалі,
Стрічання і розлуки під вікном.
А ми колись того й не помічали,
А нам колись було це все одно…
Тепер збираєм спомини по зернах,
По ниточках тонких із сивини,
А ми пройшли і райдуги, і терни,
А ми удвох дивились одні сни.
Усе оте, що нами вже набуте
Навпроти у очах твоїх блищить.
А я, ти знай, ніколи не забуду
Прожиту нами разом кожну мить.
У зморшках від усмішок потопати,
Копати разом клумби у саду,
Я так тобі хотіла розказати,
Що як усі дороги в Рим ведуть,
Так всі мої шляхи ведуть до тебе.
І хай там що чекає в бистрих днях,
Мені нічого більшого не треба,
А бачити лиш блиск в твоїх очах.
P.S. Сподіваюсь, так у 70, я зможу про це говорити:)
Знаєш що лише залишається в сатрості від нас молодих... Це одне єдине... Це очі.. Вони ніколи не міняють кольору .. Оці це дзеркала душі... Думаю зможеш говорити про це в 70 і щиро заглядати навпроти в такі маленькі кохані душі які ніколи не відцвітають...
Halyna відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
