Як легко можна дерево зрубати,
Котре романтик юний посадив,
Так важко його вірші забувати,
Котрі своїй коханій присвятив.
Він зневажав кохання лиш тілесне,
Воно бездушним тільки до лиця.
А душу мав за щось святе, небесне,
Бо їй нема ні краю, ні кінця.
Тому нічого дівчина не знала
Про того, хто її боготворив,
А він писав, його ж бо надихала
Єдина та, що він її любив.
Він не хотів, щоби вона дізналась
Про ті рядки, що він їй присвятив.
Тоді б вона, напевно, закохалась
У твори ті, які тоді створив.
Юнак вже знав, що в світі найдорожче
Трива миттєвість й цього не змінить.
І неможливо вийти переможцем
З двобою, де суперник - то є мить.
Але ту мить потрібно лиш схопити,
Подумав він, й написані слова
Поможуть смерть йому перехитрити,
Бо лишиться його любов жива.
Й тепер, уже століттями потому,
Коли немає автора віршів,
Живе любов в рядках святого твору,
Що скарбом став усіх часів й віків.