Якщо вам невідомий стан абсолютного ненав’язливого, розрідженого спокою, такого звабно-цнотливого, який виникає десь зсередини і розлившись по нейронах, збуджує всі рецептори до нестями ожививши їх чутливість,- то тут про це. А так буває уві сні.
Кімната. За вікном вишнева хурделиця. Світло проникає крізь скло заповнюючи фотоспалахами простір куба кімнати. Адже середовище в кубі – також простір. Інколи навіть дуже щільний для двох… «Уява, - це найголовніше, воно є відображенням того, що ми притягаємо у своє життя»* Вона . Нічого її зараз не турбує, жодні подразники, окрім світла, повітря. Лише відчуває себе і свій білий, бавовняний халатик в сині дрібні квіточки. А ще, - мокре волосся на плечах і шиї, срібні дротики кульчиків з білими перлинами у мочках вух. І… Тепло Його присутності. Ота присутність хвилями пульсує у просторі і часі. Все так просто. «Все так просто… але зовсім не так.»* Він лежить на тахті, просто лежить і читає журнал. Уважно так читає. Як добре, що вона може спостерігати за ним. Вона сідає на краєчок тахти, підібгавши під себе праву ногу. Щось там показує і говорить телевізор. Але він нікого не цікавить. Їй цілком фіолетово зараз , що діється у місті, у країні, у світі і Всесвіті. Вона сама собі – Всесвіт. Їй не хочеться думати про минуле, про майбутнє, яке прийде доволі скоро, бо є теперішнє, тут , вже, зараз…І це діється цієї миті, тепер, вже. Зрештою, діється те, що нічого не діється. Все у стані якоїсь кисільно-просторової зависі. Просто Вона хоче якось Його розворушити. Хихикає, про щось питає, стріпує з волосся крапельки води. І чує у відповідь таке спокійне: « Угу, угу…» . І цього достатньо. Значить він тут, таки чує її. Ось, вона біля його ніг. Перше, що прийшло на думку, то це, що дуже захотілося торкнутися і потеребити йому пальці. Вона торкається їх руками, і відчуває кожну дрібненьку кісточку-фаланги: проксимальну, середню, дистальну. А великий палець, - має тільки дві фаланги. А кожна фаланга складається з основи, тіла і головки.. А великий має назву hallux. А оце,- плеснові кісточки. Кожна плеснова кістка має тіло, основу, що з'єднується з дистальним рядом кісток заплесна, і головку з суглобовою поверхнею для сполучення з проксимальною фалангою кожного пальця. Вона досліджує будову його стопи і все це говорить вголос. Її пальчики тереблять йому пальці на ногах. А шкарпетки сірі такі, у чорно-білу кашку. Ну і що? Шкарпетки не заважають. Вона має делікатні, філігранні, вправні пальчики і дуже чутливі рожеві пучки. «Лоскітно» , - каже він і ворушить пальцями у шкарпетках. «Терпи, - бо зараз укушу, - то буде боляче..»,- каже Вона, знову стріпуючи волоссям, а на скельця його окулярів падають дрібні краплини води з запахом лавандового шампуню. Її тапочки летять із ніг у різні кути кімнати. Вона забирається на тахту і риплять старі пружини. Стягає шкарпетки з його ніг і гострі зубки впиваються в великі пальці ніг. І… Шелестить журнал, Він хриплувато сміється і щось там каже, але вона, як кішечка, яка грається клубком ниток, випустивши кігтики від задоволення, - вже нічого не чує. Її руки пірнають під його сірий плетений светр, і долоні, і пальці відчувають гладкість і тепло тіла, ковзають вище, і вже пучки намацують невеликі кружальця, ще гладкіші за шкіру, і на цих кружальцях раптово з’являютья тверденькі-тверденькі, маленькі-маленькі, бруньочки сосків, які обпікають її м’які рожеві пучки, передаючи імпульси у тіло, яке все більше стає чутливим до світлових фотонів, і з черговим спалахом відбувається хімічна реакція у кожній клітині . Яка? А така, яка каталізується дотиками, запахами, звуками і теплом інфрачервоного світіння тіл. Не витримують застібки-затраски на її халатику і трісь-трісь, вони самі розстібаються, але вона цього не помічає. А що відбувалось далі? Ви чекаєте продовження?.. А воно відбулося поза часом і простором…
Вона обережно, щоб не торкнути нігтиками , водить пальчиками навколо бруньочок. А вони наче ще твердішають. Щось стається з простором. А.. У ньому дифузія звуків, зовсім не чутних, лише дихання, вурчання старих пружин тахти, шарудіння бавовняного халатику і шерстяного светра, звуки тертя-ковзання… і зміна кольорів фотоспалахів,- на лілово-молочно-білий. А час… 9год.8 хв. Гм… Якесь знайоме число. Згадалось g, - прискорення вільного падіння… «Найпрекрасніше з усього, що ми можемо переживати, - це незбагненне.»*
Вона поклала голову на його м’яке плече. А светр зовсім не був кусючим. Її долоня лежала на його грудях і відчувала, як протікав час через тіло ударами серця відліковучи хвилини. Ледь здригалися повіки. Його дівчинка спала. Не важливо де. Важливо, що на Його плечі. «Нема простору і часу, є їх єдність»*,- так вважав Ейнштейн.
*Цитати Альберта Ейнштейна
ID:
258310
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.05.2011 01:25:23
© дата внесення змiн: 06.02.2012 14:20:42
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
