Люде, люде, чом такі ви?
Всі безжальні й безнадійні,
Молоді, такі красиві.
Вмить, неввічливі й примхливі!
Думаєте лиш про себе,
Про дітей своїх, батьків.
А подумайте й про мене,
Про бездомних нас бомжів!
Колись була й в мене хата,
Доки хитру не зустрів.
Поки й не покинув брата,
Своїх жінку і синів,
Та й пішов собі за нею.
По любовному шляху.
Доки хитра не забрала,
Все що мав я на віку.
Потім іншого знайшла.
А мене із хати, геть!
Ну, і що ж мені робити?
Йти до брата, до батьків.
Чи до вирослих синів?
Ні, піду собі по місту,
Я тихесенько сказав,
Й зі сльозами на очах.
Все по місту я блукав.
Йшов до друзів, до знайомих,
Ті ж прогонили мене,
Кажуть, ти вже не потрібний.
Жди коли вона прийде!
Хто вона, смерть, чи дружина?
Я запитую себе,
І вже знов у котру днину.
Хочу смерті, ніж дружину!
