Жив у старенькому будиночку, одному серед новеньких багатоповерхівок, дід Панас. Сивий він був, як димом повитий і очі у нього були такі добрі, ніби вбрали в себе все сонячне тепло. Років йому було здається сімдесят. Та він на це не зважав і ніколи не жалівся, а навпаки — сам доглядав своє хазяйство і, навіть, допомагав іншим.
Біля діда Панаса завжди було багато дітей — дуже добрі він роздавав яблука. Та не тільки тому любили його «квіти життя».
Бувало прийдуть до діда, всядуться на траві біля нього й просять, щоб історію розповів. А гарний був оповідач наш дід! Як почне оповідку, а діти аж роти пороззявляють — так цікаво їм. І сонечко пригріває, і дід Панас сюжет закручує… Ген-ген вже і червоний рум’янець жевріє на небі, а вони все сидять. І обіймає старий кожного, і щось приємне всім каже.
Як ніхто інший умів дідусь навчати життю дітлахів.
— Оце сидимо ми в окопах — стрільба навкруги! Тарахкотить, деренчить, бамкає… Впаде хтось із наших, а ми з подвійною ненавистю на німців йдемо. Хоч би там що, на думці тільки одне — вбити фашистів проклятих. На думці тільки одне…— дідусь сумно зітхнув — Як давно це було, а здається тільки вчора… Та ні. Все-таки давно. Багато вже води з того часу утекло. І ненависть ота пройшла. Рідко в кого вона проходить, рідко хто з наших їх прощає. А я простив. Хай би йому грець, а простив! Хоч вони німці, та ж не всі погані. Не всі були одної думки із Гітлером. Теж у них були фронтові товариші, за яких вони і в вогонь, і в воду, і сім’ї в них були, і діти, які так і не дочекалися батька чи матері… Зрозумів я, чого нас так ненавиділи вони. Зрозумів… І виходить оце, дітки, що ми як малі гризлися за неподілену цукерку. І так стало тяжко, так тяжко, що, здавалося, більше й не глитну повітря. Скільки смертей — і нащо! Чого?! Не вміли ми тоді прощати, дітки, зелені були, чужими думками жили, бо своїх ще не було. Отож прощайте дітки. Тяжко буде — прощайте. Стане легше.
Дід Панас замовк і глянув на червоне сонце. Очі його були повні сліз, туги. Але пробачив він — і стало легше. Старий поглянув на дітей. Ті співчутливо дивилися йому прямо у вічі, прямо в душу, і оченята їх — теплі промінчики літнього сонця — приємно лоскотали його серце. Він усміхнувся дітям і вони посміхнулися до нього. І все пало перед тими посмішками. Все пало…
згадав свого діда. воював 43-45. і на 90-му дякує Богу, що не дав вбити жодної людини. з обидвох сторін були однакові люди і кляли тих хто розв'язав цю трагедію.
Kate Frost* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так, і в цьому весь абсурд будь-якої війни. хоч сам там не був, а відчуваєш
