- Іван...- сказав він і взяв її за кінчики ніжних пальців.
- Марічка...-опустила вона довгі пухнасті вії,по яких пробігли блискітки ще невідомого їм обом щастя.
Вони стояли так ще кілька секунд. Навколо буяла провесна. Хмаи снігу ще ховали молоду,проте соковиту зелень трави так само ніжно, як мати оберігає свою дитину від смутку. Голі дерева підіймали до неба свої руки-цурупальця, ніби радіючи скорому теплу сонця : "Нарешті!"
Через пагорб стояла баба. Вона зложила свою торбу, куди вишукувала рідку травину,аби порадувати єдине живе-рідне на світі, що в неї лишилося- кізку. Зсушена життям постать, зіжмуривши старечі очі, дивилась ніби крізь пару, бачачи те,чого ніхто більше не побачить. Вона спрямувала втомлений, смиренний погляд далеко у своє серце, в минуле. Там, в одній із чотирьох камер спогадів згасаючим ехом стискувались слова болючі слова: "Іван! Іван...Іван...ан...ан...Марічка...річка...річка..."
Ти.Живеш.Завжди.
