Була дочка у Еврисфея,
Яку любив понад життя.
Чарівна,ніжна,наче фея,
Та все ж було воно дитя.
Ні в чому він їй не перечив.
Що забажала - все їй дав.
Усим цікавим забезпечив,
Хоч би і царство розпродав.
Ця вередлива щебетуха,
Якось прибігла до отця.
Наговорила повні вуха,
Аж запалилася уся.
Казала,ніби їй Адметі
Старенька няня повіла,
Що десь цариці Гіпполіті
Підвласна Амазонія була.
Там,де впада в Евксінський Понт,
Бурхлива річка Термодонт,
Є царство,де лише жінки,
Відсутні де чоловіки.
І всі вони з маленьких літ,
З коня лиш бачать білий світ.
На конях все життя гарцюють,
Та без поразок все воюють.
Що запорука їм у тому,
В паску царівни,чарівному.
Що ніби він з твердої криці,
Навічно відданий цариці.
- Тебе прошу,коханий тату,
Для мене пасок цей придбати,
Бо дуже ж хочеться мені.
Мені він снився вже у сні.
- Ну добре,добре,люба доню,
Буде тобі отой пасок.
Хіба тобі я що бороню?
Аби но чуть твій голосок.
Тож лаштував вже кораблі,
Геракл відважний,й з лева шкіру
Узяв,щоб спать не на землі.
Та й і поплив у Темескіру.
Нелегко давсь Евксінський Понт.
Не раз лякали греків бурі.
Забули вже вони про сон,
Та все вдивлялися у зорі.
Та все ж здолали вони море.
Повеселіли греків лиця.
Степи стелились неозорі.
Виднілась Амазонії столиця.
Сушили греки мокре шмаття,
Та розпалили вже багаття.
Збиралися якось спочити,
Що б зранку в місто поспішити.
Однак,прибула Гіпполіта
І в місто греків забрала.
Гераклу мовила сердито:
- До мене хто тебе прислав?
Геракл розказував цариці
Навіщо з Греції прибув.
Мечем поклявся у правиці,
Послом він мирним лише був
- Цар Еврисфей мене прислав.
Не для війни я вів дружину.
Здобуть він пасок наказав,
Що б ублажить свою дитину.
- Однак,якщо не можна миром,-
Сказав Геракл,- піду на бій.
Хоч би і з самим Люцифером.
І хай цей бій останній мій.
- Ну що ж,нехай розсудить ранок,-
Цариця мовила.- Спочніть.
Можливо завтрашній світанок,
Нам принесе жадану мить.
А зранку греки повставали,
На амазонок заглядали.
Була краса їх наче з льоду.
Не спонукала до зальоту.
Була суворість на лиці
І м`язи були наче з криці.
Здавалось,ніби молодиці,
Лиш повдягалися в спідниці.
Цариця вийшла до Геракла,
Сказала:- Пасок буде твій,
Аби-но сили не забракло.
Лиш розірвати ти зумій.
Так,він дає мені наснагу,
Непереможність у бою.
Однак,гасить кохання спрагу.
Тому нікого й не люблю.
У цих же чарах амазонки,
Підпоряковані мені.
Теж відцвітають,мов вазонки.
Якщо не згинуть на війні.
Ні,ми не знаємо кохання.
Про нього чули лиш зі слів,
Тому й життя одне змагання
І наяву,і уві сні.
Ним наказав нас грізний Арес.
За непокору і красу,
Тож відцвітаємо,мов верес,
Лише плекаючи косу.
Однак,лишив слабку надію,
Що зможе той ізнять
Могутній хтось,й за нашу мрію
Життям своїм ризикувать.
Та не знайшлося ще такого,
Щоб проти Ареса пішов.
Бо знає всякий його слово
І не один вже смерть знайшов.
Бо житиме лиш той,хто здійме,
А хто не здійме,тому смерть.
Тому це діло ненадійне
Вступити з Аресом у герць.
Геракл,почувши такі речі,
Від здивуваня остовпів:
- Ще й не таке на свої плечі
Узять не раз я вже поспів.
- А ти,прекрасна Гіпполіто,
Прошу,довірся лиш мені.
Дозволь відкрить кохання літо,
Раз не судилося весні.
- Нехай справля жорстокий Арес,
Мою поразку,чи свою.
Хай краще кінчиться все зара,
Бо довше це не потерплю.
Геракл вхопився за пасок
Потяг убоки,що мав сили,
Аж загуділи в ньому жили
І піт закапав на пісок.
Вузлами м`язи на руках,
Немов мотуззям,пов`язались.
По тілу жили напинались,
Аж потемніло у очах.
А збоку Арес насміхався.
Геракл вскричав з останніх сил:
- Великий Зевсе,поможи.
Й пасок нарешті розірвався.
Геракл знесилений стояв,
Вививсь на Гіпполіту та всміхався,
А Арес в пекло геть забрався.
Такого ж облизня піймав.
А амазонки,враз змінились,
Немов збудилися віл чар.
І очі ніжно заіскрились,
І личка пік чарівний жар.
І годі їм себе впізнати,
І не збагнути почуттів.
Мов осоружні впали шати,
Мов добрий ангел пролетів.
На лицях зацвіли рум`янці.
В очах,то ніжність,то вогонь.
А перса,начебто на п`яльцях,
Рвали матерії полон.
І не могли тепер сховати
Крутії стегна спідниці.
Мабуть,позаздрила би мати
Своїй улюбленій дочці.
Геракл не міг надивуватись,
З цієї ніжної краси:
- І де це все могло ховатись?
І щире золото коси.
Ну а Гераклові вояки,
Повідкривали аж роти.
І зрозуміли небораки,
Від амазонок не втекти.
Отут вже пир пішов горою.
Із рук красивих господинь,
Вино лилося там рікою,
Уже й забули,котрий день.
А ночі що ж? І ночі теж,
Були приємними без меж,
Бо розуміли хитрі греки,
Коханню вчити треба все ж.
А ті знання,що від Венери,
Геракл у юності придбав,
Усі ті гарнії манери
Він Гіпполіті передав.
Вона - слухняна учениця
Уроки вчила залюбки.
І закріпила,як годиться,
З Геракла легкої руки.
Припали грекам до вподоби
І амазонки,і кутіж,
Що й не зробив ніхто і спроби
Якось спинити цей крутіж.
Одначе,Гері це набридло.
Таке стерпіти не могла:
«Не греки це,це просто бидло
І тхне від них,мов від козла.»
Тож амазонкам нашептала,
Що,бач,коханці не для всіх,
Що лиш для вибраних забава,
А їм,бач,зась до тих утіх.
Красуні,в мить все зрозуміли,
Що,бач,їх справді обійшли.
Отож,помститися рішили -
На греків приступом пішли.
Тож греки п`ятами кивали.
То утікли на корабель.
Та все ж паска таки узяли,
Хоч мали добру канітель.
Пливли додому,мов на крилах.
Згадали враз,що є той дім,
Хоч амазонок,серцю милих,
Так бракувало в морі їм.
ID:
338515
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 19.05.2012 17:47:40
© дата внесення змiн: 22.05.2012 08:18:53
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
