Вона була теж рабиня
Жорстких звичаїв людських.
Була ще вона дитина,
Та не мала вже близьких.
В жони старому паші
Віз її названий батько,
Та в дитячій ще душі
Їй спротивив старий дядько.
Відчував,мабуть,й отець
За собою все ж провину,
Не спиняв дитини герць,
Дав спокійну їй годину.
Вона тим і користалась,
То співала,то сміялась.
То стріляла із пістоля-
Така була її воля.
Із гармати раз стрельнула,
То рубалась на шаблях.
Мало в морі не втонула,
Ледве витяг її лях.
Капітан на те дивився,
Дивувався і злостився,
Та не заяіпав небогу,
Лиш казав про засторогу.
Натякав,що вона панна,
А не дике хлопченя.
Що на ній сорочка рвана,
Бос чом вона ганя?
Вона слухала уважно,
І трималася поважно.
Знали всі,що лиш вдає,
Знову бралась за своє.
Була доброю ,одначе,
Й до рабів і до вояк.
Було так,що і заплаче,
Або дасть комусь мідяк.
За добро її любов`ю,
Всякий щедро дарував,
Та вона не вела й бров`ю-
Кожен облизьня піймав.
Ні до кого не хилилось
Це чарівне бісеня.
В ній дитина забарилась.
Жінка, покищо ,куня.
Та траплялось,вечорами,
Гриз її напевно сум,
Бо дрібненькими сльозами
Захищалася від дум.
Я ж кохав її відверто,
Хоч і знав,що марно все,
Та надіявся уперто,
Що життя щось принесе.
Мусить щось змінити долю
І мою,і її теж,
Бо не знести мені болі-
Я кохав її без меж.
І вона мабуть відчула
Серця зболеного жар.
Раптом всіх немов забула,
Ніби вирвалася з чар.
Все у ній якось змінилось
І в очах й в поставі теж,
Мабуть жінка в ній вродилась.
Закохалась вона всеж.
Дні летіли йшли неділі,
Скоро плаванню кінець.
Розпадалися надії,
Та суворішав отець.
Бачив я в її очах
То тепло,то здивування.
Зваби першого кохання
Мабуть марились їй в снах.
Я ж горів,немов багаття
Й на яву і у ві сні.
Дарували мені щастя
Її очі чарівні.
Та якось в її каюті
Я зі столу прибирав.
Були ми обоє скуті,
Та ланцюг цей раптом впав.
Вона кинулась в обійми,
Зашептала:-Я люблю-
Ось вони хвилини мрійні.
Я шептав:-Люблю,люблю.
Не забуду цих хвилин,
Поки й в світі жити буду.
Не спиняв нас часу плин
І спасло нас лише чудо.
Налякав нас грім страшний,
Зойки дикі,та прокляття.
Був для нас він рятівний,
Та навкруг гуло багаття.
Палала в полум`ї галера.
Кудись стріляли із гармат.
Яка вчепилась нас холера?
Хто в нас стріляв?Не знав і кат.
Стогнали ранені,лежали вбиті.
Звисала рея,мов поламане ребро.
Я кинувся вогонь гасити,
Та в рубку вдарило ядро.
Все полетіло шкереберть.
Поліз вогонь на збиту щоглу.
Не раз я,братці,бачив смерть,
Не думав,що від жалю я застогну.
Лежала купа тіл кровавих,
Той без руки,А той без голови.
Вояків добрих і бувалих,
Ядро те стяло,до ноги.
ID:
345796
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 23.06.2012 17:29:26
© дата внесення змiн: 24.06.2012 12:51:26
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
