|
Дійові особи:
Тарас Шевченко – малий хлопець
батьки: тато Григорій, мама Катерина
брати: Микита, Осип
сестри: Катерина, Ірина
чумаки
діти на галявині
сирітка
дівчина Оксаночка
дяк Богорський
мачуха і її троє дітей
солдат
маляр з Лисянки
маляр Апелес з Тарасівки
маляр з Хлипнівки
управитель та його слуги
I
Родився в Моринцях Тарас.
Був місяць березень якраз.
Ніч. Хата світлом наповнилась.
На світ нова душа з’явилась:
Пану – кріпак (хай йому грець!),
Вкраїні – вславлений співець.
Знано, Тарас був другим сином
В Григорія і Катерини.
Хлопчак без ласки виростав –
На їжу тато заробляв,
На панщині була матуся.
Хлопчину няньчила Катруся –
Сестра. Ще був Микита – брат,
Що влітку пас людських ягнят.
Катря гляділа брата свого.
Та, часом, кидала одного,
Коли хотіла погулять,
Із д́ітьми в гру яку пограть.
Тарас заб’ється самотою,
Слізьми заллється, мов рікою.
Сестра згадає, прибіжить,
Об́ійме та й заворкотить:
- Не плач, моє ти дороге!
Скоро матусенька прийде,
Зварить куліш і галушки,
Будем вечерять залюбки.
Катря сама була дитина.
А тут ще Осип та Ірина
Вродились – нянька й їм була,
Як залишалася сама.
Весь день добряче спину гнула –
Вся господарка на ній була,
Молодших мила, годувала,
З них одяг сякий-такий прала.
А що Тарас? Так собі й ріс:
Куди хотів, туди і вліз.
Блукав ярами і гаями,
Могилами і долин́ами.
Сам до ставка собі ходив,
Джерельну воду з саду пив,
До всього пильно придивлявся.
Й так самотужки розвивався.
Лежачи в батьківськім саду,
Любив дивитись на гору
І думать: «Що там, за горою,
За височенною такою?
Мабуть, залізні там стовпи,
Що небо вдержують вони?
Чув, говорили так діди.
А що коли б піти туди?
Піду, так, так, не полінюся.
Гляну на них та й повернуся!»
Вийшов з села, минув царину,
Полем пройшов десь з пів верствини.
«Ось і гора - могила ця.
На неї заберуся я,
Щоб подивитись, де стовпи,
Чи ще далеко треба йти».
Дивився, стоячи вгорі –
Не бачив їх у далині,
Лиш два села, рясні сади,
Й церков біленькі куполи.
«Далі не йду, дурних нема,
Вернусь, мабуть, додому я.
З Катрусею підемо ми».
Та й покотився із гори.
Куди іти, не угадав,
Путь на чуже село узяв.
На щастя, чумаків він стрів.
Один розмову з ним завів:
- Куди ідеш, малий козаче?
- Додому.
- Де ж ти, небораче, живеш?
- Живу в Кирилівці.
- Чого ж ідеш на Моринці?
- Та на Кирилівку я йду.
- Як так, на мажу, на мою
Сідай, додому довеземо,
Батькам твоїм тебе вернемо.
На мажу сів, волів погнав.
Під’їхав, вулицю впізнав.
- Он хата! За тим рогом!
- Впізнав? То, йди із Богом.
Надворі вже темніло,
Під хатою сиділи
Батьки, брати, сестриці.
Вечерю на травиці
Тихенько споживали.
Лиш Катря не сідала,
Тараса виглядала.
Уздріла, привітала,
З макітри каші взяла,
Малому їсти дала.
- Приблудо ти, приблудо,
Де ж ти доселі нудив?
Хотів, було, сказати:
- Стовпи ходив шукати.
Та вчасно зупинився.
Поїв, Богу вклонився.
- Що з тебе, хлопче, буде?
Отак колись заблудиш
І пропадеш, дитино, -
Сказала мати сину.
- Не пропаду! Знайдуся!
Візьму собі Катрусю
Та й підем мандрувати.
- Куди, Тарасе, брате?
Куди, сказать встидався,
Щоб хтось не насміявся.
Ніч. Всіх звалила втома.
На небі зірка стала.
Затихло все довкола,
Лиш пташка щебетала.
Катря миски зібрала,
Помила, поскладала.
На сон перехрестила
Блудника й спати вклала.
II
Минуло років два чи три.
Тараса вчитись віддали
До школи, де дяки учили.
Ті і сварили учнів, й били
Різками, що їх школярі
Зрізали у саду собі.
Із «аз» науку починали.
Коли ж абетку всю вивчали,
Складати бралися слова:
- Уа – уа - уа - уа!
Діти на галявині бавляться крашанками
Вірш Тараса Шевченка
«На Великдень, на соломі»
На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тільки
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
- Мені мати купувала.
- Мені батько справив.
- А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
- А я в попа обідала, -
Сирітка сказала.
***
Хлопчик, що грається на галявині, каже до сирітки:
- На тобі, Оксаночко,
Великоднє яєчко.
- Може, діти, поганяємо,
У «Голубоньки» пограємо?
Діти погоджуються і грають у гру «Голубка», співаючи:
- Ми голубку ізловили,
Всі довкола обступили.
Ти, голубко, чого тужиш?
Вибирай си, кого любиш…
Сирітка прощається з дітьми, каже, що її може сварити дяк, у якого вона служить. Тарас спостерігає за дітьми з вікна школи.
В яру щаслива дітвора
Ганяла, що то дяк, не знала.
«Чом ж я так мучусь?» - думка брала
Тараса. «Чом я безталанний?
Навіщо мені це навчання,
Різки, побої день за днем,
Пихтіння це над букварем?!»
Та й утече собі малеча.
Псалтирники візьмуть за плечі
Хлоп’я, до школи приведуть,
Різок добряче надають,
Та ще й кричати заборонять –
Добавлять різок, слово зронить.
Отак Тарас в школі навчався.
Псалтир скінчив – до письма взявся.
Та тут оказія яка:
Прислали нового дяка –
Богорського – дяка-п’ян́ицю.
Забрав Тарас крейду, таблицю,
Ще й каламар, школу покинув.
В тім часі й матінку єдину
Втратив – померла молода,
Нужди не знісши і труда.
Було Тарасу дев'ять літ,
З ним в батька п’ятеро сиріт
Зосталось. Катря в сім'ю нову
Влилась, віддавшись, у Діброву.
До батька новая жона
Прийшла і її дітвора.
Пеклом зробилася хатина –
Прокльони, лайка безупинна.
Вдова своїх дітей любила,
Шевченкових – сварила, била.
Якось в Григорієву хату
Привели на постій солдата.
- Приймайте», - батьку війт сказав.
- Здрав’я желаю, - шапку зняв
Служивий й на постій пристав.
Прийшла з ним в дім й нова біда:
Гроші пропали в москаля:
- Три злоті у бушлаті мав! -
До мачухи солдат пристав.
- Хто гроші ці украв із вас?! -
До дітей та. - Звісно, Тарас!
- Не брав, не брав цих грошей я!
- Брешеш! – волала мачуха.
Мусів хлопчина утікати,
Щоб знову різок не набрати.
В старий чужий садок подався,
Чотири дні він там ховався.
Приносила сестра Ірина
Хлібця чи ще чогось з хатини.
На п’ятий день знайшли хлоп’ята,
Взялися різками шмагати.
- Кажи, де гроші? Швидко но!
Три дні так мучили його.
Мусів збрехати. Тож сказав,
Що у саду їх закопав.
Та там грошей тих не знайшли.
Знов били хлопця й мучили.
Заледве що живим лишився!
В коморі замкнений, молився.
А що грошей в хаті не мали,
То юпку мамину продали
Й так злоті москалю віддали.
Не скрилась правда – кожен взнав,
Що мачушин син гроші вкрав.
Ненависть в серці закипіла
Тарасовім! Там і осіла.
Тож вирішили розлучить
Пасинка й мачуху, бо жить
Їм разом вже не випадало –
Злоба зупільна їх з’їдала.
Літом хлопчину батько брав,
Як з чумаками від’їжджав.
А як прийшла в село зима,
Тараса знову до дяка
Віддали вчитися до школи.
Прийшло невдовзі нове горе:
Батько захворів. Всіх зібрав
І отакі слова сказав:
«Напевно, буду помирати,
Тож хочу спадщину роздати».
Усім по собі щось лишив,
Лише Тараса обділив:
«Йому ніщо не пригодиться.
Він до нічого не згодиться.
Або великим в світі буде,
Сам у житті усе здобуде».
Видать, він знав свою дитину.
Великим сином України
Зрісши, Тарас Шевченко став!
Ну, а в той час сльози ковтав,
Бо залишився сиротою,
Без тата й мами – самотою
В дванадцять літ. Дядько Павло
Забрав на певний час його.
Довго Тарас не продержався,
У нього, в рідний дім подався.
Тут лихо нове: мачуха
Сподобала собі дяка.
Із нею він щодня сходився,
Тарас у школі поселився,
Де дяк той учителював.
Хлопець йому допомагав.
Часто й голодним там бував.
А оживав, як хто вмирав –
Над вмерлим псалтиря читав,
Так на харчі він заробляв.
Дяк п’яним кожен день ходив,
Учнів своїх й Тараса бив.
Терпець Шевченкові урвався,
Побив дяка і в світ подався.
Книжку з собою прихопив
Дякову. «Чи не заслужив?»
Отак й скінчилася наука
Тарасова, а швидше, мука.
III
Покинувши Боѓорського,
Пішов він у Лис́янку
До маляра-диякона.
Там розтирав мідянку –
Фарбу таку, воду носив
Три дні, а більше не схотів.
Сказав:
- Вчіть малювати,
Я хочу майстром стати!
- Спершу на мене пороби,
А вже тоді учить проси.
Хлопець це вчув, умить чкурнув,
Маляр, мов дяк Богорський був:
Лиш заставляв робити,
Кричав, ще й брався бити.
Тарас подумав: «От піду
Я у село Тарасівку.
Ап́елес, майстер там живе.
Може, в науку і візьме.
Буду, як віл трудиться,
Лиш малювать б навчиться».
Прийшов, а у душі вітри,
Сказав Апелес: «Покажи
Мені ти ліву руку.
Не візьму у науку! -
Мовив, поглянувши здаля,
- У тебе здібностей нема
Ні до бондарства, ні шевства.
Іди собі, небого, куди глядить дорога!
Тарас пішов, засумував.
А він таку надію мав!
Крейдою церкву виводив,
Коли іще у школі жив –
Казали, що успішно.
А висновок – невтішний.
Не повезло малому!
«Вернуся знов додому.
Бо де ж мені ще ночувать?
Буду овечок випасать,
Дяківську книжечку читать,
У ній малюнки розглядать».
Так і зробив: вернув до хати,
Став з мачухою проживати.
Сільську пас в полі череду
Й думав про доленьку свою.
(Тарас на пасовиську пасе вівці)
Що це за малий хлопчина
В бур’янах собі сидить?
На ногах його дощина,
Щось малює, щось творить.
Вже на землю вечір сходить,
Йдуть додому косарі,
А хлоп’я усе виводить –
Лан, село удалині.
Він забув, що час додому,
Що ягнят пригнать пора.
Він забув про голод, втому,
Бо ж навкруг така краса!
Прибігає дівчинка Оксанка. Тарас бере її за руки. Вони кружляють, співаючи пісню на слова Тараса Шевченка «Зацвіла в долині…». Потім дівчинка прощається, Тарас дарує їй польову квітку.
Вірш Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало…» (декламує малий Тарас)
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже покликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!...
***
Тарас на небеса дивився,
А вівці полем розбрелися,
В город людський забралися.
От хлопчаку й дісталося!
Прибігають чоловіки. Вони б’ють Тараса різками за те, що він не впильнував овець. Хлопець плаче.
Вірш Тараса Шевченка
«Мені тринадцятий минало»
(продовження)
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!...
***
Тарас ховається в кущі, плаче. Прибігає сестра Ірина.
Про побиття взнала Ірина.
Прожогом вибігла з хатини.
Тараса взялася шукати.
Знайшла – враз стала утішати:
- Брате, не плач. Що, малював?
Чи, може, книжечку читав?
Ходи. Якось то буде.
Ще будуть з тебе люди!
IV
За пастиря й одного літа
Йому не вдалося пробуть.
Навчити вирішив Микита
Тараса хліборобом буть
Чи стельмахом – доля не дала,
Душа до іншого лежала.
Тож попрощав брата Микиту,
Подався до попа служити,
Що тут, в Кирилівці, той жив.
У нього з рік Тарас служив.
Не зле йому в попа жилося,
Але і тут не задалося:
Муляло щось його, гнітило,
Якась незвіданая сила
Тягла до пензля, до науки.
За хліб та сіль потиснув руку
Й пішов у Хлипнівку лугами,
Що славилася малярами.
Знайшов меж ними одного,
Котрий згодивсь узять його.
Два тижні хлопця він вивчав,
До малювання хист признав:
«Так, здібний ти є до навчання,
Візьму тебе, та спозарання
В маєток панський ти підеш,
В Вільшану, й дозвіл там візьмеш
Від пана. Буду тебе вчити!
Без відпускного засудити
Можуть мене. Великий вже!
Іди ж, чекатиму тебе».
Не біг Шевченко, а летів,
Зачервонівсь, захекавсь, впрів.
До управителя попав.
«Що треба? – той його спитав.
«Дозвіл – на маляра учитись!»
«Нам можеш також пригодитись.
Ти, бачу, хлопець є меткий,
Потрібен нам саме такий.
В пекарню підеш працювати,
Щоб справу кухарську вивчати.
Гей, слуги, хлопця зачешіть,
Помийте, в чисте зодягніть,
В пекарню відведіть, прожогом,
Стоїть без діла за порогом!»
П'ятнадцять вдалося прожити
На волі хлопцеві, служити
Мусів тепер, бо був кріпак.
Як серце билось, рвалось як!
Пропали мрії, сподівання,
Жадане в маляра навчання!
«Ох, коли б був тут Залізняк
Чи Гонта, то б до них пристав.
Панам, п’ян́ицям показав!
Ніхто б мене не зневажав!
Ким захотів би, тим і став», -
Так думав, як вступав до пана.
«Ех, доле, доле, доле драна!...»
(Була видана тиражем 100 книг у 2011 р. Тов-ом Т. Шевченка у м. Стрию)
ID:
407012
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 07.03.2013 20:30:26
© дата внесення змiн: 03.11.2013 00:11:12
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудовий дарунок до Дня народження Великого Кобзаря! 
з прийдешнім святом! 
