Я вас образила- пробачте,
Слова - трояндові шипи...
Та знали б ви, як серце плаче,
Коли вірші вдягла в цепи...
Я наступила їм на горло,
Щоб всім навколо спокій дать...
Скорилась? Так. Уже не горда.
Та як вірші на смерть віддать?
Не хліб вони мені, повірте,
Ніхто за них не дасть й гроша...
То кров моя, моє повітря,
Без них помре моя душа!
Вони - мої цілющі ліки,
Що збожеволіть не дають,
То почуттів нестримні ріки,
Що гавань у словах знайдуть...
"Чуттєві вже занадто вірші,
Не личить вам таке писать!"
Та я не вмію так, як інші
В цноту слова пофарбувать...
І пошматована любов"ю,
Мовчати більше я боюсь,
Бо відчуваю, ніби кров"ю,
Віршами раптом захлинусь...
офігєть...дуже й придуже емоційний, щирий та чуттєвий вірш, жаль лише, що невтішно сумний, пахне розпачем і зневірою у житті...даруйте, а можна уточнити - ризик збожеволіти у Вас через нерозділене кохання?...
Олена Шимко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Через розділене, але неможливе кохання...Дякую за такі щирі слова!
Пишіть і нікого не слухайте!!! Хоч гостро, хоч іронічно, еротично чи чуттєво-лірично. Душі і Музі не може щось личити, або ні, бо вони не в тренді, їх краса незмінна і вічна, а звуть її - РИМА!
Гарний вірш!
Олена Шимко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так і хочеться писати, Наташа, али коли твої вірші руйнують чиєсь життя, тоді варто подумати...