1-й.
– Овва, тепер, куди не кинь,
вже не пропхаєшся вперед.
Вже, майже всі, кому не лінь,
як не прозаїк, то поет,
що не коняка, то Пегас.
А ти от задніх все пасеш.
В майбутнє, справді, не ввійдеш,
коли в Парнасі про запас
зелену пашу не припас.
2-й.
– Не всім же бути Архімедом
і патичком крутити світ.
Вся точка опору у мене
не самвидав, а «пролетліт».
Бо сам – запаришся крутитись.
Туди, – не смій, там – згонять злість.
Про те – «не треба говорити»,
а звідтіля відразу, – «злізь».
Тут, брате, пахне плагіатом,
в цих кон’юнктура не така,
ті прочитають лиш «по блату»,
той, – «дайте, дядьку, п’ятака».
Куди не кинь – скрізь пролітаєш,
як та фанера на Париж.
Уже, як баба Текля лаюсь
(як курка ляпне на спориш):
– А хай би ти йому запалось...
А хай ти без вогню згориш...
3-й.
– А що мені? – Скажіть на милість.
– А те, що треба багатьом.
– Не хочу: «…смело в бой пойдём!»
Мені б ще погойдати хвилі,
щоб море грало, а не жом.
Мені б ще юності тривоги,
коли я ще хотів і міг,
але не з дурниками – в ногу,
щоб танцювати від порогу,
на голови упавши з ніг.
Мені б – аби дізнались внуки,
за що на світі стоїмо
до найостаннішої злуки...
Мені б ще тільки – ноги в руки,
але, пробачте, не в ярмо.
ID:
445894
Рубрика: Поезія,
дата надходження: 28.08.2013 17:56:40
© дата внесення змiн: 28.08.2013 17:56:40
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
