(Це стєшок про Чорного коня відомого «українофоба» Йосипа Бродськаго, якого не стане за 4 дні, 28 січня 1996 року)
Був чорний небосхил біліший ніг,
Тож з темрявою злитись він не міг
В той вечір біля нашого вогню
І звідки було статися коню.
Чорнішого нічого я не знав.
Немов з вугілля ноги коник мав.
Він чорний був, мов ніч, мов пустка та.
Він чорний був від гриви до хвоста.
Теж чорною на інший кшталт була
у нього спина, що не бачила сідла.
Стояв він нерухомо. Ніби спав.
І ратицями чорними лякав.
Він чорний був, немов ступив у тінь.
Був чорний, як не може бути кінь.
Був чорний, як опівночі імла.
Був чорний, як зсередини стріла.
Був чорний, ніби віхола осик,
як в грудях поміж ребер щільний стик.
Як схованка, де жита впрів запас.
Я знаю – чорні нутрощі і в нас.
Та все ж таки чорнів він на очах!
Півночі провістив далекий птах.
До нас він не наблизився й на крок.
Вже пах йому сповив безодній морок.
І той же морок чорну спину обговтав.
Суцільно, навіть плям не залишав.
Та ж очі бовваніли, мов кришталь,
Жахаючи зіницями проваль.
Він був неначе чий ся негатив.
Навіщо ж він свій біг призупинив,
До ранку залишався поміж нас?
Навіщо при вогні він згаяв час?
Навіщо мовчки чорний чад ковтав?
Навіщо хмиз у темряві топтав?
Навіщо чорний тік струмив з очей
Він вершника шукав серед людей.