Імена героїв і дати цих подій достовірно невідомі, бо архіви горять, а пам‘ять старіє і відмирає, як люди і разом з людьми. Залишились уривки легенд. Та ще – курган поблизу містечка Градизьк, на Полтавщині.
Тривожний дим всі обрії заповнив,
Зірками стали іскри від пожеж.
Пітьма прийшла зі сходу. Наче повінь,
Лилась. Лилася – і не знала меж.
Князі ділили владу і престоли,
Щоб поодинці розпластатись ниц.
Якщо не вміли цінувати волю –
Нескоро ще з колін їм підвестись.
Що думав він, князь, нині безіменний,
Йдучи на бій? Дружини сотень три,
Він, меч і кінь. І горді ввись знамена.
А проти них – безмежна міць орди.
У битві залишилися назавжди
Дружина, князь і гордість їх знамен.
Та мертвих люди встигли поховати –
Змогли орду відбити, хоч на день.
В степу, що рівний, наче тихе море,
Звелись кургани – пам‘ятка навік.
Великий – князю (був же він хоробрим!),
Його дружині – менший, трішки вбік.
Пройшла орда – могил не осквернили.
Кургани швидко вслала ковила.
Їх називали Князеві могили,
В них пам‘ять вічним спогадом жила.
Молочним цвітом сяяла гречиха,
Дорідний колос гнувся у полях.
З усіх сторін приваблювала лихо
Ця благодатна в щедрості земля.
Кого тут тільки не було: і турки,
І ляхи, і литовці, й москалі.
Лилася кров, і завжди ситі круки
Пророчили злу долю цій землі.
Крізь час кургани гордо височіли.
Старіла пам‘ять. Вже при козаках
Їх називали просто: то – Могили,
А „князеві” згубилось у віках.
Настав царизм, і що б там не писали, –
Прагматики були і в ті часи.
На вищому кургані збудували
Пожежну вишку. І не для краси.
Степ рівний-рівний – все, як на долоні:
І місто, і маленькі хутори.
Очима варти, що завжди безсонні,
Дивився князь, чи лихо не горить.
Пітьма вже по традиції – зі сходу
Прийшла, тільки кривавіша стократ.
Усе під ніж – і храми, і заводи.
І Бог не Бог, і брат уже не брат.
Пітьма потребувала море крові,
Щоб був завжди червоним її стяг.
Пітьма несла такі важкі окови,
Що і не мріяв найстрашніший лях.
А ще – хотіла золота і срібла
На нужди ненаситної Москви.
І не було ні спокою, ні миру
У цій пітьмі ні мертвим, ні живим.
Кургани розкопали. Ні, розрили!
Ніхто не знає, що там віднайшли.
Назвали їх Розкопані могили,
Кургани, що руїною цвіли.
Маленький згодом зовсім розорали,
А більший сумним кратером стояв.
Замість верхівки – яма, наче рана.
У ній наривом пінився бур‘ян.
Хтось був раціональним, аж занадто:
Щоб не „гуляв” курган, сюди колгосп
Почав відходи звозити завзято,
Здебільшого це був померлий скот.
Тут сморід поселився семимильний,
Від чорних мух повітря аж гуло,
І нарекли курган Скотомогильник,
Забувши все, що перед цим було.
Давно нема кріпацтва тих колгоспів,
Є Україна, нація, народ.
Свої відходи кілька років поспіль
Сюди тепер привозить рибзавод.
Земля стерпіла сльози і прокльони,
Боліло їй, боліло і пекло.
І кров чужинська – обручем на скроні,
І кров синів – на мамине чоло.
Вставало жито з попелу – стіною.
Цвіли волошки небом – попри щем.
Та сотні тон розсолу із лускою
Позбавили життя цей чорнозем.
Стоїть курган... Чия тепер могила?
Примарою чорніє поміж нив.
***
Ординці – й то могил не осквернили.
Та що з них взяти? Темні дикуни.
ID:
179193
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 22.03.2010 17:13:55
© дата внесення змiн: 24.07.2014 06:05:09
автор: Ю. Калашник
Вкажіть причину вашої скарги
|
