Два тижні не було віршів,
Злякалась я. О де ти, Муза?
Чи може це тяжка обуза
Для тебе ці вірші складать
Й мені у вуха посилать?
Чи може ти весною п’яна
Червонощока та рум’яна,
З волоссям довгим цвіту льону
Вкохалась в хлопця з легіону?
Та з ним проводиш темні нічки
Регочеш-плачеш, палиш свічки?
Гульбаниш, словом, з моряками,
Що вечорами п’ють чарками
Гірку отруту твоїх чар,
Лише здіймаючи пожар
В душі твоїй? Ночами ти
Літаєш світом, вдивляючись
Крізь штори снів
Хто що просив і що зумів
В житті створити і спалити
І приумножити стократ.
Хто що чекає, чому рад.
Чи може ти сховалась в лузі
У квітці гарній сон-трава
Й твоя не дума голова,
Що десь далеко за полями
За неозорими лісами
Я жду тебе, чекаю знов,
Щоб все сказати про любов
Словами тими, що ти знаєш.
Бо лише ти, О, Муза-діва,
Мою всю душу відкриваєш
Й чорнилом з серця виливаєш.
Та ні! Ти просто задрімала,
Бо знала ти і віру мала,
Що я в коханні розчинилась.
І що вірші мені й не снились.
Бо я по-справжньому люблю.
Любов стирає всі кордони,
Зриває пута й заборони,
Захльостує, як хвиля з моря,
І накриває, як лавина,
І не чіпає нас провина,
Що винні ми чи винні нам
Де є любов – все пополам.
На все в рожевих окулярах
Дивлюсь крізь скельця днів й ночей.
Любов ні мір, ні меж не знає –
І світ хай трохи почекає.
