|
«От, ще один… Білгородський полк весь загітований,
Жиди їм у голови розклали свою пропаганду:
«За владу рад!» Розклали весь полк – загіпнотизований!
Петлюру не знають, від жида тільки чують команду…
Чуєте мене, скажу вам, як знаю і батько мій знав:
Ні, не зможе так землю цю полюбити чужинець,
Повірте, ніколи не зможе, що б він вам там не казав,
Як ніжно всім серцем кохає її українець.
Мов змія, жид плазує – боротьбі немає підстав?!
Такому чужинцю ніколи не здобути тут волю.
Прийшов лихий час – жид чи єврей на оборону не став,
Навпаки, серед загарбників відшуковує долю.
Знаєте, як сильно ви, батьки ваші і я страждав,
Коли пан із жидом нас і землю святу грабували:
Жид за неї, як ми, свою кров ніколи не проливав –
Це ми, як раби, на панщині за жида виздихали!
Тож беріть до рук зброю і ріжте їх без привілеїв –
Немає тут місця потенційним гнобителів псам!
Рай для шляхти, а нам пекло, небеса для євреїв?
Йдіть по домах і не залиште їх без смертельних ран!»
І заходили петлюрівці з шаблею, неначе забава
Їм вбивати чоловіків, жінок, старих, немовлят.
Горіли помстою сліпою очі їх отамана!
І «червоний хрест» зірвав з руки лікар, неначе солдат,
Щоб тільки теж йому приєднатись до людського звірства,
Не чути принижуючий докір сестри милосердя.
Били за все: за рабство, за минулий погляд презирства,
І били – і вбивали осоружно так, спересердя.
Вбивали – цим не скажеш: «Повертайся на свою землю».
«Нема батьківщини, безпритульні наче собаки.
Чому тут зостався? Старий! Та й куди тобі верну?
Орендарів – не «жидів» вбивали колись гайдамаки…»
Страчений був той невдалий отаман осатанілий:
Не спинив дурнів, як мав, а натомість, сам дав зачин,
Зганьбив військо і Петлюру, ім’я якого носила
Бригада, що бандою стала й невинним дала спочин…
Повз село пройшли танки, а вчора гули літаки.
Хлопці у сірій формі зібрались у скирти сіна,
Вони кричать нагору «юде!» і стріляють туди –
Видряпалася у пошуку порятунку людина.
Аж жінки окрикують і підходять з усіх сторін,
І несуть їм через поле горілку: «Це вам – гостинець!..
Йдемо-но гуляти, пустіть його, наш – не іуда він,
Все життя тут прожив, клянемось, та він наш, українець».
22 грудня 2014 р.
ID:
545677
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 22.12.2014 19:08:10
© дата внесення змiн: 21.10.2019 23:44:38
автор: Andrew Pushcha
Вкажіть причину вашої скарги
|
