Не пече їх сором, не мордує совість,
В москаля від роду почуттів нема.
Аніж про Джульєтту є сумніша повість
І вона зоветься... Надя і тюрма.
Викохала мама донечку-красуню,
Научала жити як Господь велів.
Хто б коли подумав, що на нас посуне
Кого братом звали на своїй землі.
А воно, підступне, вже давно точило
На сусіда й брата гострого ножа,
Аби матері в нас гірко сльози лили,
Надбане щоб нами поточила ржа.
І пішла красуня землю захищати,
Щоб лихий агресор не топтав її.
Поблагословила Надю сива мати,
Хоч боліло серце кожного в сім'ї.
Воювати можна, коли ворог має
Хоч краплину честі (не кажу вже честь),
Гірший звіра, варвар "заблукав" до Краю,
Не було страшніших досі тут нашесть.
У полон красуню узяли ординці,
Підступом й брехнею годували світ,
Думали здолають Надю наодинці,
Й у в'язниці квітне український цвіт.
Дівчину-красуню ворог не здолає,
У Надії в серці воля струменить,
Бо у нас герої родяться у Краю,
Над пшеничним полем захистять блакить!!!
дуже гарно написали 
