Коситься зелене море трав,
Ллється пахощами поміж світом.
Я тих пахощів давно чекав
І милуюсь їхнім дивним цвітом.
І так світить сонце у очах,
Огортає сім думок, розшитих
Тим промінням, що не помічав
Я в тих ницих і буденних митях.
Ой дарма собі все нагадав...
Я сумую за теплом блакиті.
Вже давно я так не сумував
За деньками, що росою вмиті.
О Краса, врятуй мене, рятуй!
І поклич Весну до мене в гості.
Я скажу їй: "Ти вже почастуй
І мене квітками на помості.
На помості тім, що із землі,
Що страчали там на ньому зиму,
Віддаючи трон, що у імлі
Заховав погожу, ясну днину.
Я втомився бачити сніги,
Хоч які б не були зимні ночі!
Та прохати Зорі до снаги
Лиш тобі, лиш в тебе світлі очі.
Попроси за мене гарних снів
Всій землі, коли та ляже спати.
А річкам я б попросив вогнів
Тих купальських, берег прикрашати.
Попроси для себе більше сил,
Щоб рясніше лилося проміння,
А для інших пір я б попросив
Трохи мужності, а ще тепіння.
Ох Весна, тебе я зачекавсь!
Надягай скоріш свою корону.
І хоч я раніш її боявсь
Але ж так пасує вже до трону!"
Ой чи слухала б мене Весна?
Монолог мій зовсім недоречний?
Та радію я тепер сповна...
Догукавсь тебе слуга неґречний.
