Стояли з милим під вербою ,
Та й гомоніли про своє.
Я йшла по воду,
Він по дрова,
Стежки зійшлися до верби.
Ой., вербо, вербонько плакуча,
Лиш козакові до снаги,
Побачить серденько дівоче,
Знайти до нього береги.
Стояв і слухав милі речі,
Що річкою текли із уст.
Солодкі,дужі, молодечі,
Не має місця слову «грусть»,
Його я очі бачу снами,
Блакитні, повнії життя,
Сумні, далекі, не ошатні.
Блакитні, як моя печаль.
Підросте коник вороненький,
Вже не багацько ждать мені,
І полетить на зустріч вітру,
Козак на воронім коні.
Мій козаченько молоденький
На волю предків голос зве,
І Січ таких чека.... напевно
Печалі місця тут не є.
Але не знаю чи вернеться
мій козаченько із січі
Чи піде в бій.... не озоветься,
Коли загине.... І нічий,
І батька-матері немає,
А я йому лише ніхто,
Ніхто його не розшукає,
А козаченька поховає,
Сивоголовий кошовий.
Курган насиплють – наче богу,
із скіфських давнішніх часів,
Високий, як гора: широкий –
О, він не має берегів!
Вклонитися йому йме кожен
І подорожній і жебрак,
Ще б пак, бо розуміє всякий:
Тут ось похований козак.
Козак, в бою геройські вправний,
За правду-волю, волю-честь,-
Вкраїни, він життя віддавший,
Сплюндрованой вогнем-мечем.
А дівчина сльоза-озера,
По козакові розіллє,
І пам’ять в пісні сій залишить,
У пісні щирій – про своє…
ID:
472256
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 13.01.2014 16:44:17
© дата внесення змiн: 13.01.2014 16:44:17
автор: Чхайло Анна
Вкажіть причину вашої скарги
|
