Я дивлюсь в обличчя страху,
Знаю, що мої надії зазнають краху!
Монотонно цокає годинник,
Безупинно мерехтить світильник.
Дощ тарабанить по даху
І підсилює мою тугу.
Мене оточують чотири глухі стіни –
Я тут назавжди, немає куди втекти.
Страх сковує рухи
І зрадливо трусяться руки.
Знову ці надоїдливі звуки!
Ніколи тепер не зможу їх забути.
З-за спини мене Щось хапає
І жахаючий крик з губ зриває.
Підгинаються ноги, в очах темніє…
Остання думка: «Прощавай, надіє!»
