Навіяне творчістю Тараса Шевченка
По дібровах і по полю вітерець гуляє.
Як же тяжко сиротині, то ніхто не знає.
Як нема святого хліба і своєї хати,
То не зможе годувати немовлятко мати.
Окропила гріх сльозами сердешна Ярина
Та й поклала біля церкви коханого сина.
Добрі люди підібрали, назвали Іваном.
Виріс хлопець чорнобровий і кремезний станом.
Служить в церкві вправно й чинно - грішних сповідає,
Та ні матері ні батька до сих пір не знає.
Всіх учить в біді триматись, навіть дасть пораду –
Не грішити, біль терпіти і прощати зраду.
А Ярина ходить в церкву та й синочка бачить.
Хоч голодна, гола й боса, не об цім лиш плаче.
Як же сина пригорнути, як заговорити?
Коли він забороняє на землі грішити.
Та й прийшла у сповідальню – «Та нехай що буде!
Нехай краще син прогонить ніж лихії люди».
Утирає сльози мати, наче оніміла.
Все хотіла розказати – перед ним зомліла.
А священник із долівки жінку підіймає:
- Чого падаєш, старенька? – лагідно питає.
- Та невже в твоєму віці гріх взяла на душу
Сповідайся, Бог прощає й я простити мушу.
Сповідається Ярина гіркими сльозами,
Як у молодості страшно скривджена панами.
Як порядність зберігала, славила чесноту,
Та зростала сиротою – віддали в роботу.
Тяжко, тяжко працювала не знавши спочинку.
Зґвалтували пани люті – привела дитинку.
Та нікому не потрібна бідна сиротина.
Попід тином ночувала, з нею і дитина.
Ось зима настала люта, холод пробирає.
Сина нічим обігріти, силоньки немає.
Та й поклала коло церкви прямо на порозі,
А сама з плачем і болем стала при дорозі.
Хтось жалів, давав копійку, хтось штурляв ногою,
Хтось сміявся над моєю долею-бідою.
То ж прийшла сюди я знову. – Мамо, моя мати!
Дайте руки ваші милі хоч поцілувати.
Кинувсь син в обійми неньці, сльози утирає:
-Сину, сину, любий сину, - матінка гукає.
- Не з своєї волі, сину, покриткою стала -
Так віддячили за службу, що і не гадала.
Інша може б свою долю у ріці втопила,
А я життя своє недолуге муками згубила.
Не цурайся сину неньки, я свій гріх носила,
Від людей його ховала і Бога просила
Дати долю щасливішу рідній моїй крові,
Дарувать душі свободи, серцю дать любові.
-Мамо, снився день щасливий, навіть в мріях бачив.
І за все, чого не знав я, я тебе пробачив.
Лихо в радість обернулось, мати сльози втерла.
Довго мріяла про щастя, в щасті і померла.
Ланочко, чудово! Не гірше Шевченка. Дякую, дорогенька. за такий вірш. У мене схожий є, але осучаснений, і реакція сина інша. Твір називається "Синочку мій, прости" (за 9.06.15.) Забираю.
Лана Мащенко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, але до Шевченка дуууууже далеко. Прочитаю і вашу поезію .
Забираю.
.
