(З присвятою Доктору Хто)
Я пам’ятаю сміх і запах чаю.
Те, що було, усе тепер моє.
Не мокрий сніг, а дощ грудневий ллє.
Момент, у пам’яті живий, не полишаю.
Тремтіння серця з подихом новим
Мене призводить до нових баталій.
Не вистачає ще кількох деталей
І я полишу свій колишній дім.
Я думала, що зроблена зі сталі
До того, як пішла за обрій.
Мій світ живий, він веселково-добрий,
Тоді, як люди ще ідуть у далі.
Та карі очі незліченно часто,
в моїх думках породжуючи збої,
Все тягнуть полетіти із собою.
Боюсь не втриматися, в їх безодню впасти.
Чи цілий світ той погляд обіцяє,
Чи лиш одну з незвіданих галактик?
Хоча б отримать того серця клаптик,
Що космос цілий у собі ховає.
