Життя людське – наче глибока криниця, тільки дно у ній буває часом чисте, а часом замулене. Так і людська душа.
Спогади про Віру Іванівну - це спогади про чисту, щиру, добру людину.
Сценарій її життя, як писав Сенека, простий; жила, творила, мріяла, вірила, досягла. Але хтось, виконуючи ці самі дії, не залишив по собі і сліду, а вона залишила у серцях людей, які її знали, теплі спогади.
Пригадую: я учениця старших класів СШ № 17… Урок фізкультури…
Проводимо його на дамбі річки Бистриці, що на Набережній. Встигаємо усе: здати норматив, виконати фізичні вправи, а найголовніше - час для спілкування по дорозі до школи. Віра Іванівна з нами і улюблений вчитель, і справжній друг, і порадник.
Настрій чудовий, погода прекрасна, життя цікаве попереду після розмови з такою людиною.
Наступні зустрічі запам’яталися уже в плані: старший учитель – молодшому колезі радить, допомагає, вчить. Віра Іванівна мала неабиякий педагогічний талант і вміло передавала його іншим. Її манера спілкування , спокійний, врівноважений тембр голосу налаштовували співрозмовника на приємну розмову, з якої обов’язково щось візьмеш собі на замітку для майбутнього.
Із таких краплиночок – спогадів складається широка палітра душі світлої людини Віри Іванівни Дяченко.
Гармонія її душевного стану передавалась іншим. І це знову мені нагадує чисту криницю, у яку вкинути камінець – від нього підуть кола все дальше і дальше. Так і наші спогади про цю світлу людину все ширшають і ширшають, розкриваючи кожного разу нову грань невичерпної людської криниці…
Стефанишин Тетяна Атанасівна,
заступник директора ЗШ № 28
