Від учора слова твої стали далеким минулим,
Ще розкидані речі твої, а між нами вже вічність.
Ти просив стін мене берегти, вони ж, мабуть, поснули…
Від учора самотня зоря на мій впала підсвічник.
Я зібрала слова твої й міцно сховала в долоню,
Лиш слабке «прощавай» винувато сповзає за двері.
По кімнаті твоїми слідами... нехай не схолонуть,
Ранок фарбами сутінків в вікнах безглуздо химерить.
Від учора твій погляд останній ловлю на обличчі,
І твій чай недопитий я пензлем в роки увінчаю.
Стіни не вбережуть, та той погляд надію покличе…
Від учора (вже вкотре) я ранок із ним зустрічаю.
Від учора самотня, хіба можна витримать більше?
І картини мої безутішно мовчать про минуле.
Я створю ще одну, де твій погляд і чай… як раніше,
Де в коханні з тобою щодня, щохвилини тонули.
Намалюю твій погляд і чай, бо не можу так більше...
Всі слова, що тримала в долонях - кину на сторінку...
Відтепер малюватиму нас... чи тебе... лиш у віршах,
Бо я - жінка... ти чуєш мене... я - закохана жінка!!!
Гарний вiрш, Олено. Досить цiкавий, оригiнальний сюжет. Таке у вас вийшло гармонiйне поеднання лiтературного елементу i живопису, художнього елементу.
Тiльки от все таки правильнiше вживати слово "прощавай", нiж "прощай". Тiльки тодi, аби було яскравiше звучання можна слово "недбале" замiнити бiльш коротшим словом, ну, хоча б - "слабке" - "Лиш слабке прощавай винувато сповзае за дверi".
Від учора самотня, хіба можна витримать більше?
І картини мої безутішно мовчать про минуле.
Я створю ще одну, де твій погляд і чай… як раніше,
Де в коханні з тобою щодня, щохвилини тонули.
Хоч і доводиться в журбі шукать натхнення, але ж який вірш народився!
Олена Жежук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"... Я никогда не стану равнодушной
И никогда - намеренно простой..."
Дякую, Єлю, за розуміння.