А Київ почекає...,
Котрий мого пера не знає,
Який чужою розмовляє,
Де кожен іншого купляє,
Скажіть йому нехай чекає...
Я їхав у метро-вагоні,
До зупинки "на Оболоні",
Тримаючи жетон в долоні,
У цього міста я був у полоні.
Я тут провів немало днів,
Шукав душі потрібних слів,
Їх так і не зустрів,
Хоч я робив усе що вмів.
Я довгий час шукав, і навіть в перехожих,
Здалека на мене чимось похожих,
Про вулички до своїх схожих, запитав.
Шукав я і людей потрібних,
На себе чимось подібних,
В якомусь ділі дуже здібних,
Для гарного часу необхідних.
Забавно було розглядати ті лиця,
На яких мало б писати "столиця",
А не якась смішна небилиця,
Чи навіть забавна дурниця,
Як наприклад: їх "соціальна полиця".
Не раз до себе Київ кликав.
А я щасливий був тим, що я приїхав,
А ще радів коли я звідти їхав.
Я в ньому жив, і ним я дихав.
Чим глибше я вдихав, то більше затихав...