За день до.
Що нас там чекає? Кожен з нас задавався цим питанням, хоч і не говорив вслух. Дівчата залишились в машині, хоч вони і хотіли піти. Але я розсудив, що краще нехай Аліна відвезе Лілю на вокзал. Ліля не хотіла їхати, тож Марко запропонував їм метро. Ліля мовчки кивнула. Вона обнялась з Сашою та бігло з Марком. Мені вона лише кивнула, тоді направилась до найближчої станції метро.
- Я буду чекати на вас в квартирі – повідомила Аліна, тоді пішла за Лілею.
Ми зайшли в під’їзд. Аліна сказала нам приблизну відстань, а шкільні знання математики дали змогу знайти квартиру. А говорять математика непотрібна. В ліфті їхали мовчки. Марко лише раз тихо сказав: Він чекає на нас. Ми не відповіли. Можливо й так, але що це змінювало. Я мав зупинити його давним-давно. Всі його жертви на моїй совісті.
Марко знав, як його звати, знав де його шукати, але не хотів розповісти з самого початку. А тепер, коли я ледь не загинув, він їде зі мною закінчити справу. Я глянув на Сашу…
- Ти зачекаєш нас на сходовій площадці – різко сказав я.
- Що? Чому? – не зрозумів він.
Марко торкнувся до нього. Кольори в ліфті сіріли, ставало холодно. Брат підтвердив мої слова.
- Мітка? – стривожено запитав Саша.
Ми одночасно кивнули. Марко крадькома глянув на мене.
- Він не піде – тихо, але впевнено сказав я.
- Тоді помре хтось інший – сказав Марко.
- Боїшся, що це буде хтось з нас? – презирливо запитав його.
Марко промовчав, але мій погляд витримав.
- Ще чого – фиркнув у відповідь.
Сашко ошелешено дивився на мого брата. Той ж спокійно не звертав на нього уваги. Двері ліфта відкрились. Я виштовхав обох на сходову клітку.
- Не говори, що я не попереджав тебе – сказав Сашку кивнувши на свого брата.
Марко промовчав.
- Як саме я помру? – запитав Саша.
- Не помреш, якщо залишишся тут.
- Я з вами. Я не боюсь.
- Ні, ти тут – встряв Марко – відкрий для нас двері і чекай на вулиці!
- Він доволі сильний…
- Твоя роль себе вичерпала! – гримнув Марко – ти більше не був потрібний. Радій, що мій брат вирішив тебе врятувати!
Сашко посунув на нього, але я встав між ними.
- Досить! – гаркнув на обох – я піду сам, бо від вас таких мало користі.
- Я з тобою, на випадок, якщо в тебе не вистачить довести справу до кінця.
- Добре – я погодився – Саша, я втратив багатьох хороших людей, та друзів. Ти багато для мене зробив, але тут вже наша справа. Якщо ти зайдеш, то я не зможу гарантувати твою безпеку.
Саша обійняв мене.
- Сподіваюсь, що помреш не ти – прошепотів він.
Він пішов до дверей. Прості, дерев’яні з яких стирчало кілька папірців за невиплачені комунальні послуги. Ми з Марком переглянулись.
- В мене є одна теорія – прошепотів він – але для цього потрібно буде вийти звідси після закінчення справи. Може потім розповім.
Я лише знизав плечима. Хтось з нас трьох сьогодні імовірно помре. Саша схилився біля дверей. Всього кілька хвилин і замок клацнув. Саша відчинив двері, пропускаючи нас всередину.
- Зачини їх за нами – наказав Марко – не можна, щоб нам завадили.
- Я почекаю в машині – сказав Саша – обережно там.
