Немов самозакоханий коханець,
Брунатний жовтень прохолодою горнув.
І може був би той замріяний рум’янець,
Щоб в очі вересень ще листом не жбурнув
Та так, що не одну ніч сохли очі,
Змиваючи слізьми іржаву гидь.
Хто би повірив лиш, що мрію так зурочить
Під силу тим же, хто був нею, вочевидь.
І той самозакоханий коханець
Змінився жовтнем, і рум’янець також зблід.
І знаєш – дивиться ж, і виє, сіроманець,
А у витті тім чути відчай. Бо не слід.
Не варто напускати в очі пилу –
Увесь він виплачеться, оголивши суть:
Диявол теж зірвався з небосхилу,
Якого ні вернуть, ні позабуть…