Ридаємо над муками Ісуса.
І судимо катів його, авжеж –
Їх душі, мов обличчя сажотруса,
Що комин тер, і заздрощі – без меж.
Один із учнів здав Христа цілунком,
А інші, як моливсь, пішли у сни.
А натовп , що приймав слова-дарунки,
Змінив палке «Хвала!» на «Розіпни!»
І навіть той з дванадцяти, що Скеля,
Відрікся тричі. Півень заспівав,
І вдарилося об небесну стелю
Сумління, слово Пастиря згадав.
Як жаль, що біль Христос узяв як плату
За те, що сіяв зерна золоті!
Та хіба нині заздрість волохата
Не розпинає Бога на хресті?
Не пробиває серце без вагання?
Не залишає рани на спині?
Не п'є шампанське в час його страждання?
Хотілося б оце почути…: «Ні!»
