Я - твій крізь острах полохливий
і в стигмах листя теж щасливий,
бо тільки осінь хвороблива
дає мені найбільше сили.
Бо тільки небо те сльозисте
й покрите хмарами свавільно -
немов дзеркальне особисте -
в якому дихається вільно.
В якому є лиш ти і я
на фоні людської печалі.
Така невидима сім'я
під сонцем - перснем обручальним.
Нехай сніжком потрусить зрідка -
фата у неї гонорова.
Ну і характер - справжня жінка -
на темперамент вибухова.
Та все ж терпіти і шептати :
" Лелію золото очей... "
Три місяці буквально знати,
що світ недарма весь оцей.
