Раптом на сонячних
Рунах спливуть кити.
Море на дотик занадто мені солоне.
Надто глибоке і чорне. Глухі кути
Строго збережені,
виразно, чітко. Мона
Ліза сміється,
Згортає твою печаль
У персональні глибини глевкого стресу.
Зорі вібрують у травах. Легку вуаль
Вечір вкладає
в долоні нам і… Олеся
Бродить Поліссям,
Шукає своїх богів.
Тиша у відповідь (sorry, Олеся, sorry…)
… море за обрієм знову без берегів
…очі з минулого,
очі мольфарські, чорні
Ой ця печаль... як реп'ях тулиться до одежі, до волосся, а то і до душі... Гониш її від себе, а вона як надоїдлива муха, ніяк не вічепиться...
Одним словом - sorry...
Гарно, Наталі...
Цікавий експеримент, Наталю! А Олеся ж - хто? 
можливо,то пошук чогось давно забутого,чи пережитого...дякую Вам,Анно 
