Коли сяє сонечко, співають пташки і буяє зеленню все довкола, так і хочеться затягнути якоїсь веселенької пісні.
Цієї ж сонячної пори, наприкінці весни чи на початку літа, точно я вже не пам'ятаю, трапилася немилосердна, на перший погляд, але, все-таки, кумедна пригода. У селищі мале Бокове, Мале, бо ще є й Велике Бокове і просто – Бокове. Тобто Бокове, ніби розділили на три гілки. Отож бо, на «малій гілці» цього села і відбулася пригода. Рельєф села так і манив до незвичайності, до рухливого життя, особливо у таку пору.
У мальовничому Малому Бокові жили сім'ї, які товаришували між собою, як дорослі, так і діти. Сім'я Лавренчуків, на той час, складалася із чотирьох членів сім'ї: тато Григорій, мама Людмила та дві доньки, старша – Світланка, менша – Оленка. Хоча і різниця між дівчатками була два роки, проте вони були нерозлучними і наслідували одна одну. Друга товариська сім'я Фальків, які були не корінними жителями, їхня сім’я складалася також із чотирьох членів сім’ї: тато Петро, мама Тетяна і діти – Світланка та Євген, однак Євген був уже дорослим хлопцем, тому з ними він не проживав, приїздив лише погостювати. Так от, дівчатка із цих сімей товаришували, хоча й вік у них був різний. Світланці із Лавренчуків було одинадцять років, Оленці – дев’ять, а меншій Світланці лише шість років. І цієї погожої днини захотілося дівчаткам покататися на великах. У сестричок було два велосипеда: «Україна» - для старшої, «Орльонок» - для меншої. Об’їздивши довкола села вже по декілька разів, шукачі пригод вирішили, що нудна їзда, а от, щоб полетіти з гірки, не торкаючись педалей, це вже задум набагато кращий.
Меншенька Світланка дивилася, своїми сірими очицями на сестер, не розуміючи, що зараз буде, а ватажок команди, Лавренчук Світлана, все доступно пояснила:
- Дівчатка, до бою! По великах і на ралі!
- Що ще за ралі? Ніякого ралі я не хочу, - здивовано промовила Оленка.
- Ралі – це гонки на автомобілях, тільки ми влаштуємо гонки на велосипедах. Ти Оленко, будеш летіти з тієї гори, якою ми йдемо по череду, і яку ти неодноразово «брала». А я із Світланкою летітиму з іншої, тієї, що має різкий поворот та веде до бабусі Зіни. Отже, вперед!
Оленка, вхопивши свій транспортний засіб, помчала по наведеному курсу. Не минуло і кількох хвилин, як вона, білявка кароока, вже дісталася свого старту. Зупинившись, дівчинка поглядала на маршрут зляканими, круглими , як ґудзики очима. Втерши піт з чола, набравшись сміливості, Оленка рушила.
Тим часом, Світланки, «Богині сонця», добиралися до свого призначення:
- А я сидітиму на багажнику? - запитала менша.
- Так, тільки ти тримайся за мене, і віддаляй ноги від заднього колеса, бо із наших пригод вийде велика біда.
- Можливо, гонки відбудуться без пасажира?
- Не бійся, ти в команді найвитриваліших , і, взагалі, на останньому етапі не здаються.
- Тоді я заплющую очі і вперед!
- Такий хід подій мені починає подобатись. Вперед!
«Богині» дісталися призначеного місця, зайняли позиції і рушили. У гонщиці Світлани вираз обличчя став серйознішим, а чорні великі оченята, стали ще більшими. Десь далеко в душі, хоч вона була найстаршою, її також охопив страх. Якщо схематично зобразити шлях їхньої гонки то виходить ,що велосипедисти виїжджають з різних точок ,а ось приїдуть в одну. Тільки виникає відразу ж ще таке питання : «З якою швидкістю вони будуть їхати? І чи прибудуть вони одночасно?» Та самі погодні умови того дня нічого одночасного і страшного не передбачали. Сонячні промені гралися із зеленим запорошеним листям, вітерець легенько повівав, розпелехкуючи дівчаткам кіски, шепочучи їм на вушка всілякі химерні звуки, травичка, обабіч дороги, шелестіла, розмовляючи, між собою, ніби хизувалися, яка вища і зеленіша, а яка нижча і жовтіша. Хмарки бігли, наздоганяючи одна одну, міняючи відтінки, з голубого на білий, з білого на голубий. Вони, мов би теж влаштовували гонки, як дівчатка-подруги. Та, яка б там погода не була, все-таки непередбачуване, особливо з подругами, трапилося.
Велосипедисти, виходить, вирушили одночасно, і, ні одна кермувальниця , ні інша не торкалися педалей. Зустрілися вони зіткненням з величезними емоціями, неконтрольованими жестами та мімікою:
- Бери вправо! – вигукнула Світлана старша.
- Бери вліво! – роздався гучний рев Оленки.
І ось, зіткнення, як то кажуть, таран, відбувся. Що ж з дівчатами? Де вони? Оленка голосно сміялась, міцно тримаючи кермо, Світланка – кермувальниця, зі сміхом ледве підвелася із дороги .Коли Олена хотіла підбігти до сестрички , то пустила кермо і ,на тобі , кермо впало додолу каменем в один бік ,а інша частина велика – в інший .Тут роздався ще дзвінкіший дівочий сміх .Хіба ж до сміху ? Як тільки гонщиці подивилися на велосипед Світлани , сміх відразу зник , тому що переднє колесо зігнулось у вісьмiрку :
- Що тепер буде ? Як ми з`явимося додому з цим брухтом ?- бідкалася Світлана .
- Ти заварила цю кашу , ти і відповідай , - обурилася Олена .
- А де ж це наша подруга ? Світланко ! Світланко – о-о !
- Можливо я її загубила по дорозі , бо стартували ми разом.
- Стартували вони , от ми отримаємо наганяй від нашого батька , та ще й від батьків Світланки .У-у-ух нам і дістанеться !
Недовго сестрички бідкалися , незабаром , із близькорослих хащiв завиднілася світла голова – це була менша « Богиня » .Вона ойкала , голосно плакала. Дуже забилася у найм`якше місце людського тіла , а так , нічого серйозного. Лише кілька подряпин і психологічна паніка .Світланка , взагалі , була панічною дитиною , могла влаштувати істерику із нічого , із нічого зліпити кулю .Ми побігли допомагати подрузі , виручати друзів із біди – це благе діло . Коли ситуація підлягала контролю, дружня команда розмірковувала над тим, як зꞌявитися на очі батькам і що казати, вірніше – брехати. Та тут Світланка – ватажок зауважила:
- Що ж, брехати нам не доведеться. Всю провину беру на себе, адже ви лише виконувачі наказів.
- Я тільки постраждалий пасажир, - додала меншенька. Мій маршрут – нижня вулиця, попід акаційки і додому! Дуже вдячна вам за все, далі – без мене.
І маленька подруга, плачучи, подалася додому нижньою вулицею, так, як і казала. Оленка і Світланка взяли свої велики і з насупленим виразом обличчя потихеньку покрокували. Ми ще ніколи так довго не брели до рідної хати. Брели – брели, нарешті добрели. З розпростертими «обіймами» нас зустрів татусь. Найбільше дісталося Світланці, Оленка ж встигла проскочити. Хоч в цьому випадку вона вийшла суха із води, бо завжди, підкоряючись наказам сестри, отримувала на горіхи добренько.
Після цього випадку в сімꞌї запанували мир і злагода. Ми ходили, як «шовкові», а наші руки перетворилися на золоті, тому що тато вважав, що працею найефективніше виховання. За це ми дуже і дуже йому вдячні.
ID:
760292
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.11.2017 23:11:31
© дата внесення змiн: 13.11.2017 23:11:31
автор: Олен вчитель
Вкажіть причину вашої скарги
|
