Вона тече... Тече, насолоджуючись кожним міліметром своєї довгої дороги. Дорога складається з великих, середніх і маленьких камінців червоного і чорного кольору. Вони ніби клітини на шахматній дошці, роставлені в строгому порядку: червоне - чорне-червоне - чорне. Їх так багато, що дорога перетворюється на тягучу однорідну масу. А вона тече... Обминає велике, накриває середнє і топить маленьке. Що їй треба, куди вона тече, чому так швидко і радісно? Я хочу її зупинити; мені стало боляче від цієї рівномірної і бездушної дороги, яку вона проклала. Але вона не зупиняється...сміється... моторошно від її сміху. Що їй треба від мене? Чому саме я? Мені стає холодно, потім жарко, потім знову холодно. Я вже не розумію, не відчуваю і не можу рухатися, а їй байдуже... вона тече, дорога робить дивний випад, і виходить посмішка... вона сміється... з мене... за що? чому саме я? Я не відчуваю своє тіло... як ти можеш? тече... мовчить і посміхається...чому я... боляче... дуже боляче... але я не відчуваю своє тіло, що ж тоді болить? Щось заворушилося: маленьке... воно намагається сказати... що? Я відчуваю сильну біль... мовчи!!! - сміх... дуже жахливий.. СТОП!!! не зупиняється... СТОП! СТОП! СТОП!!! я люблю тебе... тиша... я люблю тебе більш за життя... я... Нарешті вона зупиняється, не тече, не посміхається, причаїлася а може вмерла... Моя кров вже більше не тече... а я все одно тебе люблю...
