Любов придумали, приклеїли до рами,
Хотіли пристрасті та драми з почуттів…
Та ось довіри ваза, зліплена роками,
Лежить уламками від кришталевих днів.
Нема кохання в нас, у часі розчинилось
Вже навіть спогади, вкрив морок і туман,
Свята вода…Мольфарка чи біблейське диво,
З душі не вирвуть із корінням біль-дурман.
Троянда розпачу у кольорі пурпуру,
Покрита інієм печалі та туги
І шлях відносин грішних, наш театр абсурду,
Вже сухолистом вкрили з півночі вітри…
Все через силу й досі…Втратили кохання.
Спитати в серця би, чи справді хоч було?
З небес нам янгол кинув вирок на страждання,
Влетіла каменем розлука крізь вікно!
Уламки скла лежать, між ними наші душі,
Немов дві горлиці, останній помах крил…
Любов в агонії і сльози неминучі,
Готовий реквієм і хрест важкий із брил.
В брехні змагалися…А правда розсудила,
Тепер мов кров з обличчя, витираєм біль.
Казав тобі кохана, незрівняна, мила…
А сипав жменями на свіжі рани сіль.
І ти у яму боргову також не сіла,
Казала любиш, віриш, знаєш, бережеш…
Поглянь на вазу із уламків, ось довіра,
Хіба цього в житті ми прагнули? Невже?
Від нині горла рвем, на різних барикадах
І кожен з кров`ю захищатиме своє…
Застрягши раз в житті, у цих болотах-зрадах,
Втопили в них, на жаль, ми повністю себе.