– Ти як?
– Та як… Як зазвичай.
Хочеться лягти під трамвай.
Погріти руки об недопалок.
– Та перестань. То ти зопалу.
А як же сонце? Он воно, бачиш?
– Як же побачиш, коли весь час плачеш?
Коли тіло – решето, а очі – грати?
– Тобі треба поспати.
Хіба мало у світі для тебе спасіння?
– Яке спасіння? Я давно вросла тут корінням.
На дверях – засови, на вухах – шов.
– Але ж я тебе знайшов.
Чому ти боїшся відкритись для всіх?
– Бо я не людина. Чийсь здавнений гріх.
Бо що тут шукати, в чужого життя?
– Ти й досі дитя.
Хіба ж хто почує, як завжди мовчиш?
– Не вмію інакше. Як вмієш – навчи.
Фізично слабка і не вмію боротись.
– Але двері – навпроти.
Біль – не вростає. Біль – наче дим.
– Тобто він не в мені, то я вічно з ним?
– Іноді байдужість – найкращий вияв турботи.
– Як можна жити, не розуміючи, хто ти?
Дно – це не завжди те, що відчуваєш під ногами.
І не кажи, що розумієш, не кажи «давай із нами».
Дно – це коли серце витягнуте з печі.
Це коли боїшся власної порожнечі.
– Але ти – не нічого, ти – надто багато.
Ти розумієш це і не наважуєшся спати.
Давай ще раз: як твої справи?
– Хочу кави. Вип’єш зі мною кави?
