Вже відхилилася куліс вуаль,
Почуто буде що не маю й гадки,
Очікувань звивається спіраль
Кудись увись і не чека посадки.
Стоїть на сцені мовчазний рояль,
Виходить музикант, спинилась тиша,
Рояль для музиканта мов ґрааль.
Заграв і тиша стала вже густіша.
Я поринаю у безмежну даль,
Де час і часоплин, і часопростір,
З обох боків я бачу там медаль,
Де янголи, і ті, хто повні злості.
Мені смакує пристрасть як мигдаль,
І ріже трохи стопи мої лезо,
З обох боків є темрява проваль,
Не можу все я бачити тверезо.
Кришталь хоч і прозоріший за сталь,
І в нього є свої правдиві рамки –
Об них він розбивається, а жаль…
Не стану клеїти його уламки.
Ти – щастя мого вічного коваль.
Із музики не треба мені смутку,
Здійми увись емоцій вертикаль,
Допоки ще не сіла у маршрутку.
І усмішок нещирих ти не скаль,
Я знаю, не твоя я зовсім муза,
Твоє життя вміщається в рояль
І він тебе ховає, боягуза!
Гарно пишете. Ритм витриманий, рими добрі. Гарна рима "медаль- мигдаль". А "часопростір- миють кості" взагалі чудова знахідка, до таких неординарних рим треба прагнути. Маленький мінус, що "кості"- русизм, але в поезії таке допускається, якщо потрібно використати для рими. Ну і ще в четвертому рядочку ріже слух слово "чека". Можливо, краще було б так-"...і не чекає там вгорі посадки". З пов. Олександр.
