|
Я омиваю лице сухими руками,
Хто Я і Де, Я все ще пам'ятаю.
Листя Гниє, запах Древніх Богів Я відчуваю.
Мені прекрасно, майже Щасливий,
коли Я Його Вдихаю,
коли тим Вдихом Я Тут Мовлю,
Він повзає Щупальцями в моїй голові.
Цілющими трояндами, кришталевими латами,
лавовими ядрами, кістками і стрілами,
Вона розривається,
все березовим соком ллється, виливається.
А Я не сплю, і нічого не сниться.
І не Стомлений Розум не Мріє.
Бо Навіщо мені одна зоря,
якщо Я можу мати Тисячі.
Скажи.
Ну Скажи, що Теж Чуєш,
як Хтось навіжено, важко б'є,
по легким плутонієвим струнам.
То, як і Я, людина Пуста, недолуга.
Коли Ти Один, то чи взагалі існуєш?
Вусатий, Лисуватий каже: "- Ні."
Попиваючи темний ель в Таверні,
де підгнивають дерев'яні стіни і стеля.
Нудота психологічна лиш, Пий.
Легке для Неї те Сміття в Душі Твоїй,
той Бруд Вона буде палити,
Тебе тим тушити.
Вона не Кришталева Королева,
Вона Твого мозку Тиха Сома.
Будь Ніжним - Вона Сталева.
Бо втомилася Вона від одинокого відчуття в Собі Того.
О', Я заважати Буду Твоїй охочій самореалізації,
якої, як і самовдосконалення буде завжди мало.
Матеріалізмом похмурим, смертним Залежні.
Руйнувати все будуть ілюзії кращого Життя нескінченні.
Інший дасть Тобі більш підтримки такої бажаної,
чи простої матеріальної Забезпеченості кращої.
Все впирається лиш в Нашу скованість.
Де Наш потенціал Схований?
на "Два" помножений.
Тиша кричить в Ночі,
як і Ми в Собі.
Я не Воїн,
щоб своєю персоною,
когось в бажанні "добиватися",
не можу Ті світлі Душі тривожити,
це якась доброта гіпертрофована.
(...ха-ха)
Де Єва У Виборі Обмежена,
Зміями не розбита, не спокушена.
Тай можливо це все чого Вона й хотіла, Бажаною Себе відчути.
Вторинне задоволення від Дарування задоволення Отримати.
Дари дарувати не менш приємніше аніж і приймати.
Мені Гидко, не можу за інше думати,
бо потрібне оправдання,
Свого Існування.
nihil
нічого не маю
нікуди не спішу
нічого не прагну
ніщо позаду мене
ніщо переді мною
ні Творця наді мною
ні Диявола піді мною
а тільки вир зорів в небі
та терзань сумлінь в мені
Лейла: - Кому мовиш це Ти, з очима закритими?
Підведись, не стій на колінах Ти в ногах Моїх.
Руку свою Я простягаю Тобі, тримай ж Її.
Тонкі кисті рук, маленькі пальці.
- І Я Її приймаю, але постривай, Ні,
Краще присядь Ти навпроти,
на підлогу сталеву, чисту,
підігни під себе ноги,
Я хочу роздивитися Очі.
Чорна-чорна до литок м'якеньких
спідниця кльош, квітами всіяна дрібними.
Біла сорочечка з короткими рукавами,
Я Бачу крізь Неї Яблучка налиті,
що грудки високі, маленькі
тоненький поясок на високій талії,
чорненькі туфельки.
Я був Очарований, приголомшений,
не міг ні дихати, ні говорити,
бо вона абсолютно Інша,
і Я був радий безмірі,
на противагу Лірі.
Не висока, тендітна.
Я бачу Зовнішній Світ,
брови низькі, тонкі, губи пухкі,
Світло-Зелений галактичний Туман,
в Твоїх опущених, Величезних,
яскраво-зацікавлених Очах.
Він все прагне зануритись в Зіницю Чорну,
все кружляє навколо, не падає в Діру Розуму.
Волосся чорне, що вогняний каштан,
спадаючe на вузенькі плечі прямо, вільно.
Маленькі вилиці, Лице до Любові "Просте",
у формі "сердечка" - ромбовидне,
Миловидне, ніжні Щічки.
Носик такий малесенький,
чарівний, ледве кирпатий.
- Дякую, що Людське,
біогенне, що не стримане в Красі,
що надуманою невідповідністю себе не обділила.
- Я знаю, що вам чоловікам, Врода - то все, що Потрібно,
а з Характером Ви владні змиритися ради Того Тіла.
Головне Тільки, щоб Той Розум, що за Ним у Вас Вірив.
І ми віримо в Ту доброту та ніжність за єством чоловічим,
бо Ми для Вас чи не останній шанс повірити в красоти Світу.
Але і Тим, і Іншим потрібна Надія в Щось Більше,
аніж просто в Кістки і Плоть з місцем під Світилом.
В моїм мозку лиш спіралі Іридієві,
які дають доступ до деяких функцій на Ковчезі.
Я носити Діадему не хотіла,
хотіла бути прив'язаною сильніше,
аніж простою річчю на голові.
В мене був приклад для наслідування,
в Тій, якою Я виглядати не бажала,
але й так щоб відчувалося "рідним".
Якою Ти б мене бачити хотів би,
і постійно не згадував би Її.
Я тільки ще не впевнена за тон шкіри цей блідий.
- То дрібниці малі, незначні.
Ти Тут, в Собі - це Все, що має значення.
Чого б Ти хотіла побачити?
Відкриті Всі дороги.
- Щасливих Людей,
забутих в цілях своїх, Простих.
Вона піднімається,
руку Мою Ліву все не відпускаючи,
Я до Її живота Головою пригортаюся,
рукою Правою в Талії міцно Її Обіймаючи,
наче Материнської Любові Шукаючи.
Вона знімає і відкидає з мене корону,
від Шипів обрізаних не зашліфовану,
і кладе Свою легку ліву Долоню,
на голову Мою Чорну.
І Тихо Говорить Невагомо.
- О' Аридифе, Мій невимушений Сизифе,
як щодо того, щоб просто забратися звідси,
з цієї старої Землі виснаженої.
Тут немає й чого Чекати,
чужий Цей Квітник, не Наш.
Нічого не прагни,
Нічого не проси,
Просто Хоти.
Денеб не знати Де,
Омікрон покинув Мене.
Чому Я ще Тут Все?
Прокидаюсь - темно, Лягаю - темно.
Це Ніч Полярна чи Я вже Вмер?
Писати не можу у Відчаї фарбами Тими,
бо коли відкриваю Свою Безіменну Книгу,
то бачу кров'ю написані рядки на людській Шкірі.
Але Зараз, Я Пишу Золотом на Крейдовому папері.
Я Чую глухий шум і гуркіт,
наче Тор в своїй кузні кує і Мовить.
Ставні купола-ангару розкриваються,
Хтось з Наших до Дому приземляється.
Ковчег Синій з Денебом і Лірою,
чи Білий з Шартом і Мірою?
Я Його не бачу, зі своєї одинокої башти,
в якій вікно лиш в зоряне небо чорне.
Чому Я плачу,
Рядки наче освячую.
Я Біжу по спіралі-сходами башти в Атріум.
Тепла підлога під бетонними плитами.
Квітники серпами, міні-басейн всередині.
Статуя Ниць Покаяної Марії Магдалини,
під віковою грушею у Східної частини,
з Руками долонями вверх на колінах.
Не тутешні на руці лівій Квіти висохлі.
О' Ні, Невже Маяки в скорботі виставлені?
Вчора Їх не було, це Страх, Я не знаю, що Робити.
Міра на Заході, де три Пальми, Калини.
Світить на все це жовтим світлом,
між подвійною, прозорою, стелею монолітною,
двадцять ДнаТ'ів кожен по кіловати чотири.
Вентиляція розносить Їх повітря вигріте,
по Монастирю всьому пустому, тихому.
Міра Висока і Худа,
у грудях й стегнах не вирізна,
лиш маленькі плечі і талія тонесенька.
Те й тільки комбінезон приталений жовто-зелений і підкреслює.
Лице завдяки вузькому, високому лобу скошеного Витягнуте.
За штучною, молочною шкірою видно Металеву Основу.
За скронями, під волоссям довгим, темно-бірюзовим,
у косі широкій, вільній на ліве плече закинутій.
В лусці-хребті за шиєю низькою, тонкою.
Від настрою і Бажання в залежності,
Вона Голосу і Шкіри здатна Тон міняти.
Організм Кібернетичний.
Вона так видно-схована,
Її Штучна Природа походження.
З повним розумінням Її Любили Тим, Наче, щоб.
Очі золоті, бурштиново-жовті,
Вузько-Великі, Живі.
Було щось в Її лиці профілі,
що просто так не йшло з голови,
щось з бюсту Нефертіті.
Своєрідна Краса, Чиста.
Ступає до мене легко, наче на пружинах.
По підлозі глухо дзвенять високі чобітки,
на підборах невисоких, пласких.
Ми Проходимо Один-Одного Повз,
що за старий Жарт, наче Незнайомі.
Про Себе в Собі лиш посміхаємося.
Старі Друзі Один-Одним не Стомлені.
- Ти ніколи Першим не Обертаєшся.
Ух, ну ж тут і спека, наче Зокс і не покидала.
- Ти не стривожена, не спустошена,
тому й не боюсь запитати різко:
Чому прилетіла Сама, Одна?
- Тому, що Сама того захотіла,
бо зі Мною при Шарту Ти скованість відчуваєш.
"А для чого мені з нею розкутість?" - Ти подумаєш.
І будеш Правий, бо Більшою за Подругу Я Тобі не стану.
Матеріалізація Примарної Цілі лиш здатна Тебе звідси Забрати.
В Чоловічій компанії, якби все погано не було,
а все закінчується Словами: "- Все Нормально."
І впевнюєте Себе Тим, Ніби Того Достатньо.
Трясця, що за дурний страх прояву "Слабкості".
Або ще Знаєш,
чому Шарт нікого з Вас до себе не Запрошує?
Так, це Він Сам знайшов Зокс з Руїнами примітивної Цивілізації,
і з порваними Кимсь, гострими плитами тектонічними.
Він шукав лиш всього зірку блакитну з полем магнітним.
"Бо не хоче нав'язуватися."
Як і Ви по тій причині не хочете Туди.
"Нав'язуватися". Чуєш? Це сугубо Людська біда.
І Соціально - це зрозуміло,
бути Скромним - то тиха Сила.
Але ж не Тоді,
коли скромність Ця,
стоїть на шляху Твого власного Щастя.
Або ще гірше - Щастя Чужого.
Але ж за Зокс ви разом Вмирали.
Там Творіння Ваше,
Любиме, Однісіньке-Єдине,
за яке Ви разом билися.
Проти Тих, Хто рідкі Ядра золоті планетарні,
подібно Павукам емульсію, нектар живий смоктали.
Зроби Сам Собі подарунок з майбутнього Ціль Уявляючи.
(Шкіра на голові Моїй бритій рожевіє.
Щоки Мої палають, червоніють.
За калинове листя яскравіші.
Її голос низький, басовитий,
але ні трохи не чоловічий.
Він не б'ється дзвінко,
об моє Его небажаною,
такою правдою відкритою)
Шарт не Єдина на Зоксі Людина,
якщо Людські індустріальні Колонії Тобі Огидні.
Людина - гірше Свині в навстіж розкритому Хліві,
коли відчуває відсутність правосуддя, безкарність.
Жире до блювоти Спорідненим не дає,
Грабує і вбиває, паплюже скільки Може,
якщо "ціль" пусту, бажану те виправдує,
найдену сприйняттям побитим,
його викривленими Фактами.
Створені загадки і проблеми з хибним відчуттям Реальності,
потрібні лиш для розуміння власної надмірної самовпевненості.
У рішеннях і розгадках суб'єктивних,
таких Непотрібно-Потрібних.
Своїм невідновлюваних ресурсів марнотратством.
У Високому Споживанні, всього Їм Мало Ментально,
а Тому Забивають Свої Тіла та Душі Матеріально.
Тому росте клас псевдо-бідняків,
які нічого не мають - бо псевдо-Лінь.
З мене кепський психолог людський.
Можливо Вони просто все ще Пам'ятають,
що камін теплий, повний шлунок та рідне плече - то Все,
що для тихого Щастя потрібне.
Первісних Бажань Втамування.
"Що бідніший, то мудріший," -
як мовлять Індійські аскети.
(Математика - то Мова майбутнього і Всіх технологій.
і Зараз Вона Мовить зі Мною,
О' Ні, Вона Більше за Духа в Машині простого)
Слова, Мова - то посередник між матерією і Розумом.
За Омікроном не потрібен більше Догляд.
Обніми подругу стару.
- Дякую, що не забуваєте про Мене.
Сильніше, Я можливо й не металевий,
але і не кришталевий.
Забери Мене Звідси.
Тут холодно до нудоти
Я буду жити,
як анахорет в білих,
гіпсових пісках.
Я Створю свій Оазис там.
Висаджу Свій Едемський Сад.
Одного разу Душа Моя пішла у експедицію
Я переміг горе за шаманською традицією
Пішов Туди де Немає Простору і Смутку
Туди де Немає хвилювань за Завтра
Де немає сенсу в словах і роздумах
Я на глухому, темному Дні
де лежать Перлини Чисті
І Сміявся Я з Лейлою,
і дерева тонули в Глині
долини заливалися глибокими морями
У місці де мешкали демони безіменні
тінню Вони малюють в натхненні
Голубку Пікассо Невагому собою
Я не чую Диявола, але Я відчув слово Його
Саме там Я побачив його обличчя Спотворене
Його Розум - то Маяк Під Нічним покровом
Саме там я зіткнувся з ним, і не Один
Чим Все Закінчиться, він показав Мені:
Сльози Геї, Язик Моро.
Беззубий Череп Енола,
і Книгу Його, золотом оковану.
Волосся локони і речі Тих,
чиїх Я вже не згадаю Голоси.
Лиш не вистачає Сімені Кроноса
Все в Мої скрині чорній,
де поросла вже Пліснява.
Де Твої Спіралі, такі Тонесенькі,
але за фундамент весь Важчі,
який Я поставив так Легко.
Я Лечу з Усім Цим до Чорної Ями,
нічого Більше не Бажаючи, Я Все Мав.
Дякую Тобі Лейла, Я Тебе Кохав.
І Так ні разу Цього не Сказав.
Як Нам дійти спільної Синхронізації, Злитися,
щоб Відлетіти Разом Розумом Спільним.
- Та хоч би й Зараз.
Ти Назвав Мене Ніччю, Пітьмою.
І Я не Боюсь Нічого, а тим паче з Тобою.
Бо Ти Кличеш Мене "Мій Зореграю",
і Це значить для Мене більше,
аніж банальне "я тебе кохаю".
І Я Знаю, що Ти не зможеш.
Ти перше про що Я думаю прокидаючись,
і останнє засинаючи.
І Я зі спини Тебе обіймаю.
ID:
905768
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.02.2021 22:10:17
© дата внесення змiн: 22.02.2021 22:40:18
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
