А ліс мовчав… Цей спокій дивував,
Дивився в небо чорними очима.
Стояла осінь мила без прикрас,
Ти йшла в любов з весною без причини.
Хоч зустріч з любим –
Щастя мить щораз.
Будило нас пташине голосіння.
-«Кохання – золото!»-
Такий наказ життя давало,
Щоб журба спочила.
Обійми, подих вітру…
Спокій знав, що треба лісу,
Дуже треба лісу!
А ліс мовчав, листочками спадав,
Спускав на землю золоту завісу.
