« Не дай, Боже, жити
у часи перемін...»
Еклізіаст
І
Зеленими очима ойкумени,
коли сіяє повня(уві сні)
крізь шибу у причільному вікні
мене гіпнотизує кіт учений,
майбутнє пророкуючи мені.
Мурликає... навіює «шедеври»,
якими й так забита голова...
і думаю, – які то мають нерви
не до кінця оголені дерева
і де-не-де сивіюча трава!
І нікуди ховатися... на ґанку
то дідько лисий, то окатий Вій,
то пика повновидого до ранку
усе одно загляне за фіранку
увидіти, чи я іще живий.
Путі суґестій сих несповідимі...
Та, може, що за обріями дня
далекий пращур їхніми очима
до мене зазирає, чи рідня
із-за Уралу, із Кубані, Криму...
.....................................................
Пора тікати... вйо і на коня...
надокучає музика хатня.
О... чуєте? Щось рипає дверима...
нехай само перезимує зиму
моє дурне учене кошеня.
ІІ
Усюди є невидиме коріння
цупкої еміграції села...
і згадую, – а чим би ще жила
конаюча епоха переміни...
і закриваю очі на видіння,
які відображають дзеркала.
Усе минає... що було раніше,
та оживають закоптілі вірші
і їхні ілюстрації живі...
чекаємо на серії нові,
та як би інше не було ще гірше,
коли усохне ґлей у голові
агонізуючого візаві.
ІІІ
І чую... бачу полум’я Майдану...
небесна сотня сяє угорі,
та не світає й досі(на зорі)
у мареві зеленого туману.
І наче охлократія линяє,
і ніби є еліта... і немає –
розп’ята окаянними людьми...
і хто у цьому винен як не ми,
і що робити?.. на афіші раю
горить тавро червоної пітьми.