|
(казка)
На бурштиновому троні молодий сидів король
Та з нудьгою на обличчі грав свою буденну роль:
Слухав кволо та безвільно від придворних всі плітки,
Відриваючи повільно на троянді пелюстки...
"І навіщо стільки років прагнув бути королем? –
Сам собі я заподіяв купу справ нудних й проблем."
Він занурився надалі в давніх спогадів крутіль.
Наче й був присутній в залі, та далеко був відтіль...
Він, малий, живе в бабуні... Ось біжить від ворогів...
Ось пливе в чужинській шхуні до далеких берегів...
Ось він бореться із левом і встромляє в серце ніж...
Ось його вже кличуть Лео, він вже воїн (це пізніш)...
В королівстві був він бранцем, де король тираном був.
Втік пізніше до повстанців, славу й почесті здобув:
Клан прогнав змієголових, вбив тирана-короля
Та був обраний народом. Вже Ільзим – його земля.
Так, він вдячний за довіру, тільки в серці знову сум.
Вже багато років миру, та чому ж він повен дум?
Крізь життя він йшов сміливо, як крізь грізний буревій...
"Хто я? –Думав дратівливо... Ах, мені би знову в бій!.."
Вірний зброєносець Корро підійшов та запитав:
— Друже, щось якийсь ти кволий, ти якимсь незвичним
став.
— Я і сам це, Корро, бачу. Щось кортить – не знаю що.
Королем мене вважають, ну а я, мабуть, ніщо...
Цілий день все Лео думав про нудне своє життя.
— Цей палац, корона, слуги – все непотріб, все сміття!
Як мені бракує волі, мандрів, навіть небезпек!
Не бажав такої долі, все мені вже впоперек.
Влада щось в мені змінила. – Глянув в люстро на стіні:
— Це не я, якесь страшило з цяцькою на голові!
Досить гратись в можновладця, зовсім про життя забув!
У короні "сита паця". Зовсім я таким не був!
Щось душі моїй бракує... Вийшов Лео на балкон...
— Що це? Дівчина танцює... Може це чарівний сон?
В сяйві місячного світла стан звивається гнучкий...
Наче казка тут розквітла, вечір зразу став жаркий.
— Хто ти, дівчино, одначе? Як потрапила в садок?
— Повелителю, пробачте! Вам завадив мій танок?
— Милувався я тобою. Ближче тільки підійди.
— Була б вдячна, мій королю, якби ви дали води.
— Зможеш влізти по ліані, що плететься по стіні?
— Мій королю, не питання, дуже легко це мені.
Танцівниця, наче змійка, по ліані піднілась
Й молодого чоловіка спокушати прийнялась.
Мимохідь король у люстро у велике зазирнув.
Скасував він зразу зустріч, танцівницю відштовхнув.
— Жінко, геть пішла з палацу, настрій мій змінився враз.
— Повелителю, що з вами? — Тільки, прошу, без образ.
Я не той король, якого ти б хотіла цілувать.
Сам себе, крота жалкого, я не в змозі упізнать.
Загорнулась жінка в хустку і, насупившись, пішла...
Підійшов король до люстра: "Ти, напевно, витвір зла!"
І одним міцним ударом зразу дзеркало розбив.
Сів на ліжко й незабаром провалився в сон без сил...
Радник вбіг, немов побитий: — Мій королю, в нас біда!
Усипальниця відкрита! Йде на нас мерців орда!
Я чуткам таким не вірив. Виявляється, дарма.
Недаремно виють звіри. Пробудилася пітьма.
Страх миттєво розлетівся, і столиця вже не спить.
Молодий король підвівся. Начепив корону вмить:
"Хоч мені ця роль обридла, ще побуду королем".
— Корро, швидко – зброю, сідла... Злість в мені горить
вогнем.
Коней вправно загнуздали та помчали прямо в ніч.
— Ось і бою ми діждали! Де ж ті монстри з потойбіч?
Біля стін гробниці бачать: йде на них огидний мрець.
— Хай страховисько пробачить, він зустріне свій кінець!
З піхов меч король виймає, мчить на нечисть... Помах...
Хрясь!
Меч, як блискавка літає. Тільки монстра вбити – зась!
Вбити мертвого не можна. Він і так давно помер.
Стало воїнам тривожно. Гра скінчилася тепер.
Мрець у драному лахмітті йде в полоні злісних чар.
— Це огидне страховіття – наш король-тиран Брутар!
Вбитим був одного разу – вб'ю тепер тебе я знов!..
Не виходить... От, зараза! Корро, вбік, у тебе кров!..
Мрець потроху наступає... Корро пам' ятник розбив.
Розхитали вдвох надгробок – камінь монстра й
розчавив.
Сіли трохи відпочити. — Корро, дай перев'яжу.
— Та нічого, буду жити. Я тобі отак скажу:
Треба армію послати для обстеження гробниць.
Одягнути всіх у лати – це не пошуки дрібниць.
— Так, ти правий, друже Корро... Повертаймо у палац.
Все роз' ясниться вже скоро. Вранці – воїнів на плац!...
Військо вирушило з ранку до зруйнованих гробниць.
Всіх трусила лихоманка (крім окремих одиниць).
Це не жарт – серьозна справа, зараз ворог – це мерці...
Підійшли і зліва, й справа – зброя в кожного в руці.
Запалили смолоскипи – в усипальницю ввійшли.
Саркофаги всі відкриті... тіл ніяких не знайшли.
Давні пращури Брутара зникли. Все це недарма.
Каже Корро: — Ці почвари породила зла пітьма.
— Спорожніли всі могили. — Чути вигуки бійців. —
Але що ж за темна сила розбудила всіх мерців?..
***
А в цей час в своїх палатах чаклував нестямний маг.
В ковпаку, у чорних шатах, весь у за́палі наснаг.
Раптом чує: — Що так довго? Досі ще король не мій.
— Довго, доню? – Це нічого. Не завада це для змій.
Вже підняв мерців Брутара – мій виконується план.
Ці напівгнилі почвари добру справу зроблять нам.
Я роблю цікаву штуку. З неї точно буде толк.
Зникне сум твій та розпука. Вдя́гнеш ти весільний шовк.
***
Обдивившись всю гробницю, каже радник королю:
— Темні чари – не дурниці. Я це дуже не люблю.
Схоже, знаю я, хто винний: чорний маг Табур Морох.
В нього замок старовинний. Там живе з дочкою вдвох.
А король відповідає: — Бачив замок я здаля.
Я до нього завітаю, хай приймає короля.
— Будьте з магом обережні. Він підступний та жорсткий.
— Буду вівчливим безмежно. Але ж підданий він мій.
І чого він там чаїться? Що, від страху там застряг?
— Короля він не боїться, бо він дуже сильний маг.
Особистість небеспечна. Він чаклує на крові...
— Я дізнаюсь, безперечно, що у мага в голові.
***
Дня наступного, із ранку, Лео спішився з коня.
Увійшов у браму замку... Ні, ніхто не зупиня...
Ось хазяїн, в темній залі... — Вас вітаю, мій король!
І, хоч вас ми не чекали, не в тягар нам ваш контроль.
"Скільки магів тут у залі?... Он, праворуч постать ще...
Он, ще третя збоку далі... " Враз Леону стало зле.
— Не хвилюйся, мій королю, це дзеркал звичайне скло.
Я тебе позбавлю болю. Ось, відчуй моє тепло...
Він отямився не скоро... Як давно він тут сидить?
Думав він: Табур – це ворог, все змінилося у мить.
— Друже мій, Табуре, дивно: ти представ у множині.
— Це було провокативно, ми у світі – не одні.
Наших сутностей багато. Сам хіба не помічав?
— Так, це люстро все прокляте! Бачив в ньому, ким я
став!
— Що ж у дзеркалі лякає? То хіба не твій двійник?
— Я і сам тепер не знаю, — відповів король й поник.
Іноді мені здається, що у ньому я – не я.
Наче хтось у склі сміється, а ім'я – чуже ім' я.
— Лео, знай, що "я" – омана, "я" – це все, що є в тобі.
Всі досягнення, всі рани, що розтанули в імлі.
Із усим своїм майбутнім та минулим ти – це ти.
Все, що є у тебе сутнє – все проявиться в тобі.
Як гадаєш, хто людині справжній ворог? – Це він сам.
— Як це "сам"? Це дуже дивно. Я не вірю цим словам.
— Як вважаєш, мій королю, що у світі справжнє зло?
"Я" утебе під контролем? Глянь в чарівне срібне скло.
Відбивається там чванство, грубість, зрадництво та
злість.
Що, королю мій, ти бачиш? Риси не твої? Чиїсь?
Так, коли це люди бачать, кажуть: дзеркало криве.
— Що, Табуре, все це значить? Хто у люстрі тім живе?
Тільки тим завжди я буду, ким себе вважаю сам.
Сам себе віддам до суду, сам собі пораду дам.
— В тебе сумніви з'явились, що у дзеркалі не ти?
Бо зненацька там відбилось те, що варте гіркоти?
— Твої загадки набридли. Все, Табуре, досить слів.
Он, вже зорі в небі зблідли. Швидко час так пролетів...
Раптом увійшла до зали дівчина та й каже: "Ах,
Тато, я чому не знала, що король у нас в гостях?"
— З того часу, як зустрілись, всі думки лише про вас.
Мій королю, ваша милість, відновити дружбу час.
— Ви з дочкою вже знайомі? Це Кассава, можна Кас.
— Так, тоді я був у втомі, був не дуже вдалий час.
— Ми продовжимо знайомство. Може, чарочку вина?..
Не чекав він віроломства й випив келих свій до дна.
Мимоволі потягнувся до Кассави, обійняв.
Ледве дівчини торкнувся – божевільним зразу став.
Час неначе зупинився... В очі впала пелена...
Як у спальні опинився? Що тут трапилось? Хто зна?
Як радів Табур у замку! Все здійснилось, як хотів!..
Лео вийшов на світанку з купой різних почуттів:
"Як я міг таке вчинити? Що зі мною? Підлий маг!
Все це треба припинити... — Друже Лео, що не так?
Чом смурний ти, мій королю? Не сподобалась дочка?
(А сам думку все мусолить: не зірвався би з гачка).
Подивись на себе в люстро. Подивись на світ людський.
Ну, не будь таким похмурим, а то вигляд твій жалкий.
Маг, розсунувши фіранку, показав магічне скло.
Там, в прозорому серпанку бачить Лео давнє зло.
Вся історія планети відбувалась на очах:
Війни... Битви... Кров, скелети... Охопив Леона страх...
Знову він розплющив очі – в люстрі тільки він й Табур.
— Що це там за поторочі? В голові моїй сумбур.
— Все, що бачив ти у люстрі – так насправді і було.
Це така природа людства: воювати, сіять зло.
— Ні, у кожної людини є щось світле у душі.
Не такі ми вже й тварини... — Ой, королю, не сміши!
Подивися сам на себе: ось твій істинний портрет.
Лео глянув... — Ні, не треба, це дикунський сілует.
— Це твоя природня сутність. Ти – чудовисько, дивись!
— Ні, Табуре, це не слушність... І подумав: "відвернись".
Лео швидко відвернувся та сказав в ту саму мить:
— Я з собою розминувся, бо душа моя болить.
Відчуття таке у мене – душу дзеркало краде.
— Може й так, сказати мушу... Може, то душа і є...
— Все, піду я, — мовив Лео. Можна, заберу я Касс?
— З неї вийде королева, і тобі вона як раз.
***
По закінченню двох тижнів, в сяйній пишності одеж
В місті, з півночі на південь, кінний рухався кортеж.
Всі містяни проводжали насторожено його.
Короля всі поважали. Чужеземець? Ну то й що?
Правив досі справедливо. Ну, а далі буде як?
Королева – що за дива? Може бути в нас повсяк...
— Мій королю, можна хліба? — руку простягнув жебрак.
— Варта! Взяти – і на дибу! Із зухвалим – тільки так!
Як затьмарити посмів він свято сво́го короля?..
— Став ти дуже дратівливим, — Корро тихо промовля.
Кілька днів — і ти вже інший. Друже, далі буде що?
Відповів король гнівливо: — Корро, геть! Бо ти – ніщо!
Шум піднявсь серед народу: — Як змінився наш король!
Королева, хоч при вроді, та у неї хибна роль.
— Він король, і може взяти за дружину будь-яку.
— Нам здавалось: будем мати владу зовсім не таку...
***
У палаці молодята посварились в перший раз:
— Знову бачу люстро кляте! Де взялося? Знаєш, Кас?
— Моє придане, звичайно. Батько нам подарував.
— Прибери його негайно! Він його зачарував!
— Не хвилюйся, милий Лео! Ти у дзеркало вдивись:
Ти – король, я – королева... Краще дужче пригорнись.
Почутиям своїм віддайся! Йди до мене! Я – твоя!
Люстра більше не лякайся... Ну, скажи моє ім'я...
***
Пробігають дні за днями... Лео в люстро знов вдививсь:
— Наче, я такий же самий? Чи то трішечки змінивсь?..
Помічали всі навколо: Лео зовсім іншим став.
Завдавав народу болю без законів, без підстав...
Справи всі свої закинув, про державу вже забув.
Всю країну мрак поглинув. І народ це враз збагнув.
Його армія без діла п'є, гуляє в кабаках...
А Кассава все раділа: сильні чари в цих шибках!
"Вже король змінився дуже. Скоро наш здійсниться
план.
І хоча ми з ним – подружжя, тільки мій дорожче клан" .
Кас до люстра доторкнулась: — Все у нас, як треба йде.
—
Та зловтішно посміхнулась: скоро людство все паде...
Лео падав в дику злобу. Та йому вже все одно.
Втратив він людську подобу. Не король вже він — лайно.
Магу все це до вподоби, руку об руку він тре:
В королівської особи скоро владу відбере...
***
Лео пив у тронній залі, та почув зненацька він:
— Що з тобою, ти не знаєш? Хто завдав тобі цих змін?
Був ти друг мені найліпший в битвах та серед розваг.
А тепер – ти зовсім інший, і я знаю: винен маг.
— Досить, Корро! Як посмів ти потривожити мене?
І не вчи мене, як жити, все проходить, все мине.
— Так, мине... разом з тобою. Та прокинься, врешті решт!
Знову стань самим собою, мага ж – взяти під арешт!
Ти, з тих пір, як був у замку, наче розум загубив.
Від країни – вже уламки.. Душу ти свою зганьбив.
Про мерців дізнався в мага? Ти ж за тим ходив туди?
— Я знайшов там інші блага: жінку дивної краси.
Все! Я більше не дозволю свого тестя ображать.
І тебе я не неволю, можеш йти, не заважать.
Про мерців ти не нагадуй, бо вони давно пішли.
І цьому я дуже радий. Ці страшні часи пройшли.
— Ні, страшні часи настали. У твоїй країні – зло!
Так ще люди не страждали! Маг – нещасть всіх
джерело!
Був у тебе друг єдиний, та і того вже нема.
У лиху твою годину ти позвеш мене... дарма.
***
Незабаром їде містом розцяцкований кортеж.
Королева, всі мінистри, охорона їде теж.
Зустрічає всюди тиша королеву й короля.
А напруга – все сильніша. Раптом – пісня: "Ой-ля-ля!
Був король у нас чудовий, та в тенета він попав,
Враз зігнувся, як підкова та рабом у жінки став!"
— Хто посмів?! Схопить нахабу! У темницю! Швидко, ну!
— Боягуз ти, наче баба! Вийдуть люди на війну!..
Співака схопила варта, попід руки повели.
— Короля гнівить не варто, то ж в'язницю засели.
Не вгамується сміливець: — Правду гратами не вб' єш!
Сподіваюся, чужинець, ти опинишся там теж!
***
Повернулися в палати... Чують: вулиці гудуть:
— Наш король вже гідний страти! Не ховайся! Люди
йдуть!..
А Табур в цей час радіє: наближається кінець!
Бо давно вже думка зріє: надягнуть скоріш вінець.
Лео вийшов на терасу: там внизу народ шумить:
— Короля хапайте зразу, бо настала помсти мить!
Вбіг король назад, у спальню: — Що тепер робити, Кас?
— Біжимо в кімнату дальню, там є схов, не знайдуть
нас...
Лео в дзеркало поглянув: Що це? Ледь свій стримав
крик –
Наче з сірого туману, вийшов з дзеркала двійник.
Раптом кинувся на Лео та у люстро потягнув.
Посміхнулась королева – прикидатись час минув.
Лео з двійником боровся, ще ледь-ледь – і він би впав.
Вже занурився по пояс... Ось, ще трохи – і пропав.
Раптом чує голос Корро: " Я прийшов як посланець"...
Він побачив все і скоро кинув в люстро камінець.
Розлетілось скло у друзки, і двійник розсипавсь теж.
— Корро, ми ж з тобою друзі? — В цьому випадку –
авжеж!
Може, я тобі завадив? — Ні, від смерті врятував.
— Так, хоч ти мене і зрадив, я тобі поспівчував.
– І за те тобі я вдячний. Наче, спала пелена.
Був я дуже необачний. Маг тут винний і... вона, –
Обернувся до Кассави... Що це з нею? Все обман.
Як же, друже, був ти правий. Це змієголових клан.
У дружини – не обличчя, а зміїна голова.
– Так, вже цілих півсторіччя наша раса ледь жива.
Ми із батьком все зробили, щоби людство побороть... —
Корро спис метнув щосили – той в її встромився плоть.
І змієголова впала, тільки встигла прохрипіть:
— Владу ви свою проспали, нас тепер не зупинить.
Дзеркало тебе згубило, попрощайся із життям.
А що я не доробила – твій народ все зробить сам.
Він на тебе злий, королю, що тепер тебе спасе?
— Так, йому завдав я болю, але виправлю усе!
— Смерть мене вже не лякає, бо здійснився мій каприз.
Знай, на тебе ще чекає несподіваний сюрприз.
З батьком довго чаклували у гробницях по ночах,
Чарами мерців підняли та сховали в болотах.
А тепер це мертве військо йде все лавою на вас.
Час розплати дуже близько, все... – Кассави погляд
згас.
— Ні, не права ти, потворо, я не вмер, я ще живий.
І я виправлю все скоро, в мене настрій бойовий!..
Вчасно вбив змеюку, друже. Був під чарами весь час.
— Розізлив народ ти дуже. Чуєш, он, народу глас?
Корро виглянув назовні: — Так, народ шумить, гуде...
— Ти такий вже самий зовні, вдача нас не підведе! —
Й Корро вивів на терасу короля і так сказав:
— Дивувався я щоразу: як король нікчемой став.
Ось що виявив я, друзі: не король то був, двійник.
Справжній – ось він, без ілюзій. (Лео був неподалік).
Вбита хибна королева. Не змогла вона втекти.
Ти скажи щось людям, Лео. Доведи, що ти – є ти.
— Мій народе, — мовив Лео, – З вами знову ваш король.
Згуртуватися нам треба – нам важка дісталась роль:
Із болот йде до столиці армія гидких мерців.
Треба вибрати найшвидче самих відданих бійців.
– Ми усі з тобою, Лео! Хай живе король в віках!
Чи мерців боятись треба? Розберемо по кістках!
— Підіймаємо гвардійців... Корро, коней! Уперед!
Вершники та піхотинці всі зібралися в момент.
Піднялися всі містяни, з ними лідер їх, співець. —
Наш король, він знову з нами! Що для нас якийсь там
мрець!
— Нас чекає славна битва за країну, за Ільзим!
Прочитаємо молитву – і вперед! Удачі всім!
Вже дісталися край міста. Бачать: суне із болот
Мертва армія гноїста. Сполохнувся весь народ.
І досвідченим гвардійцям стало теж не по собі.
Лео крикнув: — Ми – не вівці! Краще вмерти в боротьбі!
Захищаємо країну, ну-мо, сили зберемо!
Побороли ж клан зміїний, й мертвяків всіх зметемо!
Й почалася битва славна. На мерців народ повстав.
Вояки рубались вправно, та... ніхто не вигравав.
Зі своїм мечем сріблястим Лео – в гущі ворогів.
Допоміг співцю не впасти, від потвори захистив:
— Жити ти, співець, повинен, зараз зброю віддаси.
Твій талант потрібен нині – оспівати ці, часи.
Відійди й дивись уважно та фіксуй-но кожну мить.
Знаю, бився б ти відважно, та не всім так таланить:
В тебе дар – пісні складати, не твоя і битва ця.
То ж іди спостерігати програш кожного мерця.
Й знов король у гущі бою. Меч його – і тут, і там.
Він веде всіх за собою, як належить королям.
Вили, списи, арбалети – проти війська темних сил.
Не лякають вже скелети – люди трощать їх у пил!
Все, здалося – перемога! Розтрощили всіх мерців.
Тільки звідки ж ця тривога розлилась серед бійців?
Лео глянув: а із сходу підіймається імла.
– Там столиця! Гей, народе, ще не вмерла сила зла!
Щось там коїться у місті! Швидше, люди, всі туди!..
Вже дійшли до Лео вісті: монстр вийшов із води.
Всі квартали біля моря він нещадно зруйнував.
Корро мовив: — Все це горе нам чаклун начаклував.
— Що ж, навідаюсь до замку. Треба все це припинить.
Бо залишаться уламки. Чуєш, море як шумить?
— Обережніше будь, друже, бо чаклун — великий маг.
— Корро, це мені байдуже, в мене більше переваг.
Лео ринувся до замку, взяв сокиру бойову.
Із воріт зробив уламки – і до зали, у пітьму.
Там у темній чорній залі – нерухомо маг стоїть.
— Мій королю? Не чекали. Що ж, настала правди мить.
— Правди, кажеш? Правда в тому, що тебе прийшов я
вбить.
— Правда людям невідома, то ж я можу пояснить.
Хай не знищив я столицю, та я знищу короля.
Це вже більш не таємниця: править нині буду я.
— Досить, магу, розмовляти, досить нам терпіти зло.
Приготуйся вже до страти. А Табур вказав на скло:
– Подивись на це, королю, це двійник твій, впізнаєш?
Зараз все йому дозволю, а його вже ти не вб'єш,
Бо себе не можна вбити, ви із ним – єдина суть.
— Він же в люстрі був розбитий?! Ні, чаклун, тому не
буть!
Лео глянув на створіння: ні, не зовсім він двійник.
В ньго в рисах – озвіріння. Що ж, дивися, чарівник.
Замахнувшись на потвору, Лео кинувся вперед.
— Завершиться це вже скоро! Буде, магу, й твій черед!
А Табур Морох скривився: —Можеш різать і колоть,
Скільки б ти із ним не бився, а себе не побороть.
Знищить він тебе, королю, він – все зло, що є в тобі.
— Ні, чаклун, я не дозволю злу завдати біль мені!
Лео кинувся до бою, та двійник – хоробрий теж.
Лео міцно стиснув зброю: — Зараз ти, потворо, вмреш!
Та не просто побороти зло, що виросло в тобі.
Твій двійник стоїть навпроти (це, немов, в якомусь сні).
Лео злість взяла на себе: — Як я міг творити зло!
Це нестерпно, це ганебно! Це все винне кляте скло!
Він зібрав останні сили й навпіл монстра розрубав.
Руки й ноги затремтіли, і король ледь-ледь не впав.
Крикнув маг: — Це неможливо! Зло в собі не можна
вбить!
— Що ж, вважай, що сталось диво, треба ще тебе добить!
Маг позадкував до люстра, очі долу опустив.
Лео мовив: — Було круто, — й в скло сокиру запустив.
Люстро чарівне розбилось, розлетілось на шматки.
Маг злякавсь та розгубився:" Обійшов він всі пастки".
Лео меч підняв сріблястий – й маг лишився голови.
Затремтів тут замок часто, й Лео вигукнув: "Біжи!"
Ледве вибіг він із замку – той розсипався у пил.
Глянув Лео на уламки: "От і все,", — і впав без сил.
***
А у місті що робилось? – Монстра людям не спинить...
Тільки дзеркало розбилось – море склом зробилось
вмить.
Раптом скло це розкололось – пролунав над морем
дзвін.
Тут роздався монстра голос – наскрізь склом пробитий
він!
Море знов зробилось тихим, монстра злого більш нема.
— Все, немає більше лиха, щезла чарівна пітьма.
— Це король! Йому вдалося побороти чари зла!
— Де ж він? Чом немає досі? Чи не вбили дзеркала?
Корро зразу заспокоїв: — Ми не будемо чекать.
Він та ще з десяток воїв короля пішли шукать...
Замок де? – Немає замку, – Корро зтиха промовля.
Незабаром на уламках відшукали короля...
Він отямивсь через тиждень. Корро поруч був всі дні.
—Лео, є у тебе стрижень, ти пройшов часи складні.
Як здолав ти злого мага? Розкажи, що там було?
— Так, була це не розвага. Я розбив чарівне скло.
Бився там з самим собою, це важкий був, друже, бій.
Сподівався маг, що вмру я, влаштувавши цей двобій.
Тільки сам з життям простився, втратив голову свою.
А, як вмер – то враз змінився, вигляд істинний набув.
Більш нема змієголових, їхні голови — в музей.
І, якщо я вже здоровий, вийду зараз до людей.
Вийшов Лео на терасу — люди почали кричать.
— Люди, в нас немає часу, треба місто будувать.
Монстр, з глибин піднятий магом, шкоди місту наробив.
Всі ви билися відважно, тільки вам забракло сил.
Треба місто відродити. Згодні ви зі мною? — Так!
Треба ж десь містянам жити, зруйнував все підлий маг!
— Згинув ворог наш затятий! Будуть мирними всі дні.
Хочу ще вас запитати: чи ви вірите мені?
Я, мабуть, якийсь невдаха, не зумів зміюк впізнать.
Може, іншого монарха ви хотіли би обрать?
— Всі ми можем помилятись, ні, ми віримо тобі.
Й люди почали вклонятись: — Ти – король наш
назавжди!
Слава Лео! Лео слава! Ти – спас місто, ти – герой!
Хай живе в віках держава й наш прославлений король!
ID:
945495
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.04.2022 09:59:21
© дата внесення змiн: 20.04.2022 09:59:21
автор: Денисова Елена
Вкажіть причину вашої скарги
|
