стежки були прозорими наче промінь жовтню. волохатий песик бігав за мною, наступаючи мені на голі ноги. я йшла босоніж, бо так відчувала приємні дотики роздоріжь чиїхось судеб. я попутньо придумувала історії про людей, що йшли кудись: дядько у сірому капелюшку та чистесеньких черевиках йшов, скоріш за все, на роботу; жінка у малиновому пальто та приємними золотими косами, що були зібрані у гульку, верталася з продуктового; дітлахи бігли у музичну школу вивчати нову партитуру; люди на зупинці згуртувалися у натовпі, бо вже довго чекали тролейбус. був сильний дощ і я несла різнобарні квіти. десь вдалині їхав черговий блакитний трамвай, який врятував від зливи натовп з людей, що вкрилися жовтими, червоними, зеленими, чорними зонтиками. по віконцю стікали краплі осені.
хтось пив теплий чай, сидячи на підвіконні. хтось грав у комп'ютерну гру. хтось посміхався уві сні.
вечоріло.
останній трамвай їхав тихесенько у чиюсь історію.
