***
Втомилася трохи, затихла зима.
В овразі залегла й приснула сама.
Під цвіркіт синиць, горобців вовтузню.
Не видно, мов пес свою миску лизнув.
***
Летить по гілках вздовжж ялинки, прутка,
Куниця за білкою. Килим наткав,
Цей лютий оманливий, ткач кришталю.
Накинув на землю, дмухнувши «Люблю».
***
Та що йому сосни, дуби в забутті,
Воліє в пампаси, де зовсім не ті.
Пейзажі та звіри, нерівність грунтів.
Очам не повірив : повзе в самоті.
***
На сонечку зранку по стінці житла.
Комаха червона, плямиста мала.
Чом божа корівка не змерзла, не спить?
Повзе крок за кроком, тримаючи мить.
***
Промінчик на куполі гріє жука,
У сонній зими не піднялась рука.
Пташкам не помітно, плювати типам.
Бо сплачено мито й прослідує пан.
***
Крізь простір і час, звідки свіжості тік.
Тамтешній безхатько від спокою втік.
Верзе, нетверезий, що казки нема.
«В лісах не зустріти чугайстра, не мар».
***
Ледь доля потворна нагострила ніж.
Хильнути як ні з ким, до міста скоріш!
У хащах байдужості менше ніж там.
Миліш скрип сосни, чим міський тарарам.
***
Поглине канюку утроба столиць.
Вдихнувши озону, град спить долілиць.
Бо напризволяще забуті діла
Лютнева метіль у вчора поміла
