Літа мої у осінь подалися,
І в коси впала сріблом сивина.
Народжена в Поліській я колисці,
Де святить землю неба пелена.
Там верби кучерявляться й тополі,
Перед красою їх безсила я,
Там найжовтіше в світі хлібне поле
І найдзвінкіша пісня солов’я.
Усе це залишилося зі мною,
Мов талісман, що в серці умістивсь,
Любов’ю зігрівав мене земною,
Зорею незрадливою світивсь.
Вплітаючи в думки свої тривоги,
Весніла моя леготом душа,
Як діставалась отчого порогу,
Де стежка не схолола в споришах.
Свій край я величаю веселковим,
Бо там мого дитинства світла тінь,
Шукала я і щастя там підкову,
Що мала буть в оздобі золотій.
Там сплять тумани у холодних росах,
До цього вже долинам не звикать,
А коли небеса відкупоросять,
Озвуться солов’ї в густих садках.
І хоч життя нагадує про осінь,
Ловлю себе на думці все частіш:
«Чи доля на осінній вальс запросить
Мене із тим, хто серцю наймиліш?»
4.04.2023.
Ганна Верес Демиденко
Не один раз перечитала, пливучи своїми думками у рідний поліський край... по своїх літах... Дякую, пані Ганно, за приємні миті насолоди від поетичного слова, майстерної роботи. Дуже гарно!!!!!Щастя і добра Вам! І нехай доля обов'язково запросить Вас на омріяний вальс!