Це дивно, та я дружу з дощем.
Люблю вітер, хмари, білі, сірі, грозові.
Відразу тягнеться рука за олівцем,
І карбуються рядки з життя складні.
Дощ як годинник, стукає по підвіконню.
Як заспокійливе для серця і душі.
Як монотонна колискова, б'є по безсонню,
Сльозами стікає по вікні, та лягає у вірші.
Люблю те небо з хмарами,
З усіма його відтінками блакитно-сірими.
Немов картини душі мальовані фарбами,
Немов людське життя, з усіма його барвами.
Ганяє їх вітер, по небу колише.
Для хмар і дощу він найрідніше.
Не зрадить їх і ніколи не залише,
Як людина в житті, коханою людиною дише.
